Та поетистичний Стус не ввесь Стус. Ось фантасмагорія про чергу по ями на похорон:

І де його було дочекатися, коли полізло

стільки горлохватів —

той інвалід першої групи, в того право,

а в тієї немовля на руках, а той просто так —

зранку залляв сліпи і суне, куди втрапить —

байдуже, за капустою чи по смерть.

Вільний вірш, шматки вуличних розмов, вульгаризми, живі інтонації — перед нами ніби інший поет. У кількох випадках навіть вільний вірш стає тісним, щоб схопити натуралістичні деталі й базарно-вуличну мову, і тоді в збірці поезій знаходимо кусні тільки злегка ритмізованої прози. Бувають ще схрещення двох манер, де в контрасті особливо виопуклюється їхня протиставленість. Такий вірш про Львів, що закінчується рядками —

Бо пусто, і голо, і чорно довкруг,

бо порожньо, чорно і голо

заходить тепер за останній свій круг

вогнення, як грім, покотьоло.

Задосить напастей, весела поро

опровесни — ти нескінченне,

боюсь, обіп'ється гаряче перо

од праісторичного щему,

ввижається білий, як смерть, гробовець,

зриваються вгору собори,

і хай би вам грець, і хай би вам грець,

всі завтра, всі нині, всі вчора.

Поети шістдесятих років — Голобородько, Вінграновський, Костенко, Драч та інші, як і їхні однолітки в російській поезії, принесли в своїй творчості помітний нахил до «депоетизації поезії» або, коли хочете, до поетизації позірно непоетичного. У цьому сенсі Стус — людина свого покоління. Вирізняє його й прокладає міст між двома його манерами його підкреслено, виразно відчутна напруга, екстатичність. Тому його поетистичний стиль веде до молитви, його антипоетистичний стиль до химерного гротеску. А своє власне місце в розвитку стилів української поезії Стус знаходить у поєднанні елементів експресіонізму й сюрреалізму.

Від експресіонізму йде висока напруга, коли враження й почуття ніби ступенюються: довгий зал у Стуса стає «Був зал, мов постріл, — довгий і гулкий», сосни, як у пейзажі Ван-Гога або Сутіна, не просто стоять, а «жбурнули в небо крони величезні», сонце не світить з-за хмари, а «зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений». У Шевченка були сторіки (крови), у Стуса — стогори. У Стусовому місті «заплакані вікна, всевікна твої», в його світі — «всецарствіє пекла», а життєвий шлях самого поета окреслюється самонаказом:

Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

бо світ розмінявся на кроки

причаєних надкатастроф.

Стусів світ — також суцільний оксюморон, де хрест — веселий, рятунок — нестерпний, журба — солодка, а могили — живі.

Експресіоністичні й сюрреалістичні первні поєднуються в синкретизмі світосприймання й світовідтворення (і поетичного світотворення) Стуса, коли звук стає кольором, колір запахом, запах дотиком, і так поезія поєднує ніби непоєднанне в одну суцільність. Поодинокі складники ніби реальні й реалістичні, цілість — високо над реальністю і, звичайно, теж високоступеньована, сказати б за Стусом, стоступеньована й всеступеньована:

Тонкі, високі, сині голоси

дивочними подобами світають

або:

На стінах порох і скорбота

і запах крику крови й поту.

А вже чистий сюрреалізм панує в гротескових перекривленнях побуту — в образі «всесоюзного науково-дослідного центру по акліматизації картоплі на Марсі», в образі розчленованого кагебіста —

Я застукав

його зненацька, і з переляку

дві руки, дві ноги — тулуб

збіглися в тіло без голови.

Стус знає небезпеки ступеньованої поезії. Він пильнує того, щоб не впасти в те, що він сам зневажливо називає «патетика облудна». Майже ніколи він не знижується до такого розпаношеного в українській поезії сосюро-малишкіянського розливаного ліризму. На сторожі стоїть передусім іронія, що часом може набирати навіть новогенераційного забарвлення:

...досада не минає.

Тоді я згадую, що міжнародна обстановка

сьогодні складна, як ніколи,

і заспокоююсь,

або, на адресу самого себе, в описі своєї в'язничної камери:

Біда тут грала на басолі,

чорти казились по кутках.

А втім, скажу: пізнав і волю,

свободу на семи замках.

Сама структура вірша в Стуса ніби перестерігає від колисання на псевдопісенних присипляючих ритмах, ніби кличе читача бути не сентиментальним слимаком, а тим, що Стус називає муж. Є в Стуса вільний вірш, багато білого вірша, не надто любить він закінчені паралельноплинні строфи, зате кохається в розриві речення, часом навіть слова між рядками (enjambements).

Сколок місяця висне понад сопками,

сколотими на самім голопочку, гір

гола брила.

Селище сховалось в заглибині,

ліхтарі, ліхтарі, лі-

в тужних німбах.

Розподіл рядків, що збігаються з граматичним членуванням, і тих, що розривають його, в Стуса такий майстерний, що заслуговує на спеціяльне вивчення. Водночас Стус уміє залишитися, коли хоче, співучо-музичним, оркеструючи свій вірш у Пастернаковій традиції:

Посоловів од співу сад,

од солов'їв і од надсад,

і од самотньої свічі,

і од жалких зірок вночі,

де навіть вибір форми од, а не від не випадковий і вкладається в загальний звуковий кресленик. Співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентиментальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонантними. Його сліз світ не повинен бачити. Поет-бо живе в «падолі без'язиких сліз».

Прагнення бути й лишатися мужнім визначило навіть графічні особливості Стусових поезій. Багато поетів