Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





СВІТЛИЧНИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
1929 (20.09) — 1993 (?)

Життєвий і творчий шлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долі тих «шістдесятників», які, зрозумівши кричущі протиріччя хрущовсько-брежнєвської епохи, не змогли прийняти подвійну мораль радянського суспільства.
А «шістдесятниками» в історії нашої культури прийнято називати тих письменників і митців, творчість яких починалась у пору «хрущовської відлиги» на межі 50—60 років, які обрали шлях боротьби за свободу творчості і права людини. Досить влучно про це покоління сказав один з когорті; «шістдесятників», відомий сьогодні есеїст і культуролог Євген Сверстюк: «Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеоілогією, Люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола (Сталіна—В. О.) і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїн. Однак одиниці кинулись їх розширювати. З цього почалися щістдесятники (нині вже є охочі об'єднувати перших і других!) — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла».
До цього покоління відносять поетів Василя Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, Євгена Гуцала, наших земляків Василя Голобородька, Василя Стуса, а також митців Віктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук, Панаса Заливаху, Веніаміна Кушніра та ін. Серед них був і Іван Світличний...
Як більшість людей цього покоління, його не обминули тюрма та концентраційні табори. Неприйняття тодішньої хрущовсько-брежнівської дійсності, участь на хвилі політичної відлиги в акціях на захист української інтелігенції визначили його страдницьку долю...
Народився І. Світличний в селі Половинкиному Старобільського .району Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського університету. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Д. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка. в той час була студенткою Харківського університету, згадує:
«Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював добрюзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».
Після закінчення університету І. Світличний активно увійшов у критичний цех української літератури, ведучи полеміку з письменниками та читачами про літературу шістдесятих років, її моральні та естетичні проблеми. Хоча практично не можна було вийти в той час за межі жорстких приписів соцреалізму, критикові вдавалося підійти до самої грані дозволеного у коментуванні зашореної ідеологічними нормами української літератури. Це стосувалося творів провідних на той час письменників, твори яких сьогодні зняті з програмного вивчення в школі (О. Корнійчук, М. Стельмах, А.Головка, Ю. Яновський та ін.).
Інколи критичні виступи І. Світличного зачіпали досить впливових авторів, які пізніше розквитались з порушником громадського спокою. Так, аналізуючи на сторінках журналу «Прапор» у 60-і роки наукові опуси провідних тоді шевченкознавців, Іван Світличний виявив талант не тільки рецензента, але й публіциста-сатирика. Від нього дісталося і такому впливовому ревнителю класових чеснот, як І. К. Білодід, Досліджуючи його монографію «Т. Г: Шевченко в історії української мови», критик писав: «І. К, Білодід теж буває не проти того, щоб унаочнити свою думку солідною цифрою. Виявляється, обґрунтувати ідею про Шевченкове «філософське осмислення світу, всесвіту, прогресу, руху», можна й статистично: адже «слово світ фіксується в словнику мови Шевченка 354 рази».
Особливо ущипливо розвінчує Світличний стандартний заяложений вислів у працях цих вчених про те, що «вони не претендують» на великі відкриття, узагальнення, а є скромними дослідниками Шевченкового слова:
«Ми не претендуємо», — голосно заявляють учені і скромно опускають очі додолу. «Ми не претендуємо — і ви не майте до нас претензій..».
Ні, шановні, не треба ставати в позу нареченої і зніяковіло колупати піч. Ви справді не претендуєте ні на що, доки свої «безпретензійні» витвори читаєте перед обідом чи на сон грядущий своїм чадам і домочадцям. Але коли в красивій оправі, під маркою університетів і академій, солідним тиражем випускаєте їх у широкий світ, ви, шановні, претендуєте, хоч би якими клятвами клялися в своїй скромності й безпретензійності. Ви претендуєте на читацьку увагу, на вчені звання, на народні кошти. Ви претендуєте — кожен може судити вас відповідно до цих ваших претензій».
Тож чи могло таке подобатись можновладцям від науки та й іншим ревнителям порядку у сталінському смислі слова?
Звичайно, ні!
Позиція молодого вченого і критика привертала увагу молоді. До нього горнулись В. Стус, В. Голобородько. Щирою була дружба між нашим земляком і Василем Симоненком. Саме завдяки І. Світличному були збережені для нащадків недруковані а Україні вірші В. Симоненка.
Та важка репресивна атмосфера, яку не розвіяли (та й не збирались цього робити) партійні з'їзди, почала густішати над «шістдесятниками» й Іваном Світличним. Про це можна судити хоча б з іронічного, але страшного за своєю суттю листа, який В. Симоненко написав до Світличного у червні 1963 року:             .
«Дорогий Іване!
Якби тебе зрідка не згадувала уважна «Літературна Україна», то можна було б подумати, що тебе вже вислали з Києва. Незрозумілим лишається і той обурливий факт, що естет-рецидивіст І.. Дзюба досі не виключений з Спілки або спеціальним рішенням не перейменований в Ів. Зуба. Це просто не вкладається у


Сторінки: 1 2