ПАВЛО ТИЧИНА

(1891—1967)

Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січ-ня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так за-писано в знайденій у Київському міському архіві в справах Ко-мерційного інституту виписці з церковної книги), був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, озна-чало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й — насамперед! — виховання музичне. Адже, поза справами церков-ними й громадськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та усі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) — і приро-дженим малярем.

У 1.90.1 —1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907—1913 pp. — в семінарії. У 1913р. Ти-чина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв по-мічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем від-ділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світ-ло».

З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літера-турно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідан-ня «Вавилонський полон», «Богословіє».

Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курба-сем, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко бла-китне».

У 1918р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», ви-йшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтеліген-ції» — «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України».

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний па-фос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напів-щирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва ре-жимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна^в україн-ській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодив-ся на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки ко-нати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських ре-пресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в конц-табори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Пока-ра славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичи-ною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість ві-ршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Пар-тія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніж-ність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього пері-оду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не на-була такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважа-ти симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить знач-ного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась

у 1923-1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не ви-падкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотеса-ного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В га-лузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїс-тичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розши-рення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури/Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанував-ши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і гру-зинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збага-тивши українське письменство набутками інших літератур.

Протягом 1943—1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.

ПоМер поет 16 вересня 1967 р.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи по-чало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характер-не для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зо-крема збірка «Сонячні кларнети». «...Без сумніву, поезія Тичини породилася з духу музики, й у