ГРИГІР ТЮТЮННИК

(1931 — 1980)

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім'ї селян.

Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., із заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге заміж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон Ва-сильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник.

У 1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає був розфор-мований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав лис-ти (іноді оповідання) виключно російською мовою.

У 1942р. Григір змушений був пішки йти до матері на Полтав-щину, адже тітка не могла сама прогодувати сім'ю (дядько Фили-мон був у цей час на фронті).

Після п'ятого класу Григір навчався в Зіньківському ремісни-чому училищі № 7, закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки, не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся у Донбас, будував Миронгрес, слюсарював.

У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радис-том на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.

У 1957 —1962 pp. майбутній письменник навчався в Харків-ському університеті на філологічному факультеті.

Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і на-друкував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Після смерті стар-шого брата Григорія Тютюнника (автора роману « Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею.

У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, працював у «Літературній Україні», потім у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», працю-вав у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дні-про», «Веселка».

У 1966р. вийшла його перша книжка «Зав'язь».

Наступна книжка «Деревій» (1938р.) була відзначена пре-мією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газе-той».

У 70-х pp. — побачили світ книги новел Григора Тютюнника «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Клим-ко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Письменник перекладав з росій-ської мови, зокрема твори свого улюбленого автора — В. Шук-шина.

За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» у лютому 1980р. Г. Тютюннику присуджено премію імені Лесі Українки.

7 березня 1980 р. письменник наклав на себе руки.

У 1984 р. з'явився двотомник його творів.

У 1989 р. за двотомник творів Григір Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченківської премії.

Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх тво-рів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світо-бачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попе-реднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Летіла зозуля через мою-хату...», де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Оче-видці розповідають, що, почувши цю пісню, Тютюнник підхопив-ся і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літера-тури XX ст. Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Об-раз Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу та-кож репресованого. Навіть ім'я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х pp. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.

На кількох сторінках розгортається досить поширена житей-ська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чоловіка — її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Не-вдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Але найголовнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їх пристрасті, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва кон-кретика відсувається на другий план, читач замислюється над ві-чними, істинними цінностями, разом із героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. Важко Софії: вона втратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, в якому ко-жен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, в якому не має й тіні заздрощів до суперниці. Софія не сердиться на Марфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль.

«Любові Всевишній присвячується» — такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листоно-ша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі при-горнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і