Жоден із героїв твору не поборов свого страждання, не змен-шив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на ка-торзі, Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чека-ти, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.

Новела має ознаки притчі — висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи за-переченням, має право на існування.

«Останній лист від тата» — це новела в новелі, і розкриває він не тільки цілий світ почуттів батька — сум за родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, а й безмежну любов до дружини («...моя едина в світі Соню...»), сина, до рідно-го краю, природи.

Процеси, що відбуваються в людській душі, безконечні, як безконечний Всесвіт, адже душа і є відображенням Всесвіту. Ми-тець прагнув такої любові, від нас, українців, бо «любов — це коли віддаєш...».

Окрім вічних тем, Григора Тютюнника, як і багатьох інших письменників, цікавили маргінальні проблеми, тим більше, що в повоєнний час, а надто в 50— 60-х pp., мала місце масова мі-грація сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі відтяжко! праці на землі. Це був об'єктивний про-цес, але його значно прискорював ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою прав-лячої партії.

Маргінальній темі Г. Тютюнник присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «День мій суботній», «Оддавали Катрю», в яко-му розповідається, як восени з Донбасу приїздить молодша донь-ка хутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. У селі женихів нема, а Катрі пішов третій деся-ток — то ж батьки мусять оддавати її заміж.

Сюжет твору — підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній для стилю Тютюнника манері: неспішно, з де-тальними побутовими подробицями, які часто мають глибокий підтекст, додають важливої позасюжетної інформації. Так, скажі-мо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан».

У центрі оповідання — доля Катрі, її родини. Але, розкрива-ючи внутрішній стан героїв, показуючи їхні переживання напере-додні весілля, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник у такий спосіб порушує низку важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша — стан українського села. З Катрями, які від'їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим проце-сом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче міліють.

Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості по-чинають співати. Навіть наречена забуває про свій стан непев-ності й тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається — «виявилося, що сміх у нього тихий, м який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуального співу давньої укра-їнської пісні всі присутні мовби перероджуються, повертають іс-тинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співали ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Ііурка тинявся в селі біля клубу п'яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу... Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і пошти-вих дітей одних батька-матері. Вони то були — і не вони». Важ-ливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй зем-лі», підрубує свої корені. В них — його мрія об'єднати всіх та спрямувати на праведний шлях і болюча реальність, від якої ні-куди подітися. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблем. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над до-лею героїв і, можливо, над своєю.

У творі ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим, що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно й розгортається у нетрадиційному ра-курсі,— авторська симпатія на боці першого. Тютюнник з глибо-. ким сумом спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя. Недарма на всіх сторінках зву-чить мінорна нота, весілля завершується від'їздом молодих, їхні-ми квапливими зборами й снігом, першим осіннім ще снігом — всім стає холодно, незатишно, в душах з'являється якась непояснима пустка. Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря з віконця машини ди-виться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли». Вся ця невідомість попереду