Леся Українка - поетеса, перекладачка, громадська діячка - ідеали. Слово, насичене думкою й почуттям, мовби стало єднальною точкою перетину ч...

Реферат - Леся Українка - поетеса, перекладачка, громадська діячка

ідеали. Слово, насичене думкою й почуттям, мовби стало єднальною точкою перетину часу й свідомості. Свого часу Гегель зазначав, що «мова — це єдиний елемент, гідний передавати дух». Леся Українка своєю творчістю, особливо ж останнього періоду, сповна підтвердила це визначення. Вона з надзвичайною чіткістю і чуйністю діагностувала суспільство, відкриваючи з разючою правдивістю істинну природу речей. Останнє десятиріччя життя Лесі Українки, доба її «титанічного ходу по верхогір’ях» вивершується драмами «Блакитна троянда», «Руфін і Прісцілла», «Лісова пісня», «Осіння казка», «Камінний господар», «Бояриня», «Адвокат Мартіан», «Кассандра», драматичними поемами «Вавилонський полон», «Оргія», «На руїнах», «Магомет та Айша», «Йоанна, жінка Хусова», діалогами «Три хвилини», «На полі крові», «У катакомбах» та ін. Художньо викінчений, образний світ цих шедеврів, окрім всього, вражає глибиною думки, торжеством невмирущої ідейності, надзвичайно чуттєвою настроєністю душі. У біографіях великих творців часто зустрічаються моменти, коли якась подія чи факт стають поштовхом для здійснення, здавалося б, немислимого злету думки й духа, відкривають незнані досі грані таланту, змінюють звичне уявлення, перекроюють усталеність. Прикладом такого «каталізатора», трагічним і високим втіленням, опредмеченим почуттям такої шокової емоційної реальності стала смерть Сергія Мержинського — першого, сильного, великого кохання Лесі, брутально й безжально обірваного смертю. Поему «Одержима» вона написала за одну ніч біля ліжка вмираючого Мержинського. Тридцять дві сторінки стрімкого, вивільненого почуттям, почерку, висіяного могутнім напруженням сил тексту свідчать уже про здатність до абсолютно іншої форми існування — суто духовної. А саме таке (і тільки таке!) існування може гарантувати істинність творчого вияву. Подолавши гіркоту переживань, відчуження, зраду друзів коханого, оцінивши всю безрадісність і заземленість конкретики крізь призму вищих моральних цінностей, поетеса вивищує планку свідомості аби ще і ще спробувати збудити людину в людині. М.Зеров саме про це і писав: «Її індивідуалізм — бурхливий протест проти кволості й дрімливості громадянства, проти його невільницького духу й пасивності... Це звичайне явище, коли ватажок, поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не розвинене естетично, не піднесене культурно». Це рішуча форма незгоди, бунт проти звичного конформізму, що межує з подобою рабства. В «Одержимій» поетеса підходить до відкриття, яке в морально-етичному аспекті може бути актуальним безкінечно. Можливо, вперше у світовій літературі піддається сумніву доцільність смерті Христа, саме такої ціни такої жертви в ім’я такого людства. Справді, Христос один, за кого варто іти на муку. Але Міріам не може змиритися, що не знайдеться нікого, хто б міг постраждати за того, хто прийняв муку за всіх. Вона повстає. Вона мусить довести, що зерна його вчення дали сходи. Вона уособлює собою іпостась спокути. Уже після неї будуть мученики. Христос своєю смертю спокутував людські гріхи перед Богом, а Міріам спокутувала людські гріхи перед Сином Божим. Цей образ, несподіваний для християнської етики, покликаний, зрештою, не захищати людство від звинувачення про його нездатність зрозуміти Істину й недоцільність жертвувати заради нього, а звернений саме до тих внутрішніх струн, які здатні відкритися для благодаті Святого Духа. Цей образ вказує шлях для відкриття себе, а відтак і відкриття свого покликання як Божого створіння. Поема «Одержима» є дуже показовою для всієї творчості геніальної поетеси, адже звернення до визначальних моментів буття одночасно визначає і рівень достойності автора. Безсумнівно, розуміння Істини відбилося у самій життєствердності творчості Лесі Українки. Як приклад могутнього пророчого дару великої поетеси може слугувати один з білих віршів, датованих 1904 роком, але який здатний сприйняти в усій повноті його смислу лише сучасний читач:

І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя! Сам Бог поставив Супроти тебе силу невблаганну Сліпої долі. Оточив тебе Народами, що мов леви в пустині Рикали, прагнучи твоєї крови. Післав на тебе тьму таку, що в ній Брати братів не пізнавали рідних. І в тьмі з’явився хтось необоримий, Якийсь дух часу, що волав ворожо: «Смерть Україні!» Та знялась високо Богданова правиця, і народи Розбіглися, немов шакали ниці. Брати братів пізнали і з’єднались. І дух сказав: «Ти переміг, Богдане, Тепер — твоя земля обітована!» І вже Богдан пройшов по тій землі Від краю і до краю. Свято згоди Між ним і духом гучно відбулося В золотоверхім місті. Але раптом Дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, Та не в чужій землі, а в нашій власній А далі — розлилось Червоне море І розділилося по половині, І знов злилось докупи й затопило — Кого? Ой леле! Новий фараон Пройшов живий поміж Червоне море, Але козак з конем пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, Бий в бубон і лети в танок з нестями, Кінь і їздець в Червонім морі згинув, Тобі зостався спадок на прикраси, Бо зносиш ти України клейноди, Святкуючи над нею перемогу. Такий для нас був вихід із Єгипту... Немов потоп. Заграло і ущухло Червоне море, висохло, й осталась Безрадісна пустиня після нього. І став по ній блукать новий Ізраїль, По тій своїй землі обітованій, Немов якась отара безпричальна. З отарою блукали й пастухи, Вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем. Коли ж у їх з’являвся дух величний, Що вогняним стовпом палав у тьмі, А вдень ішов мов туча грізно- біла, — Вони не вірили своїм очам, І врозтіч розбігались манівцями, І попадали ворогам в полон.

...Чи довго

Сторінки: 1 2 3