лісового струмка». Ця картина відповідно до змін пір року також змінюється. Дія прологу — провесна, коли по-чинає оживати природа, і саме в цей час пробуджуються почуття Мавки і Лукаша, розкривається висока поетичність їхніх душ. Пора пізнього літа в другій дії символізує наростання переживань Мавки, посилення її душевних страждань. Поетичний світ висо-кої духовності стикається з меркантильним світом. Перед Лукашем постає складне питання вибору міждухшним світом (любов до Мавки) і земним, матеріальним (одруження з Килиною). Під впливом матері, її брутальним тиском Лукаш втрачає щирість, привітність у стосунках з коханою. І що дуже символічно: він на-віть втрачає можливість грати на сопілці, чарівний звук якої в першій дії і пробудив кохання Мавки до нього. Мавка побачила в Лукашеві те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблі рве, з якими вона раніше була в щирій дружбі. Вона високо цінує здатність людини до творчості. Мавці нелегко зрозуміти прихова-ну сутність людських взаємин, їй ще важче тоді, коли примушу-ють завдавати болю природі, часткою якої є вона сама. Само-жертовність Мавки виявляється в сцені, коли вона рипуче черкає серпом по своїй руці, щоб не жати жито, не руйнувати краси Ру-салки Польової.
Відчуваючи серцем сум'яття Лукаша, визрівання його зради, Мавка прохає коханого не зневажати «душі своєї цвіту», з якого народилося високе почуття: «Той цвіт від папороті чарівніший — він скарби творить, а не відкриває». Але всі прохання Мавки тільки дратують Лукаша. Звідси її болісне одкровення:
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки смутно, що не можеш та
своїм життям до себе дорівпятись.
Лукаш не може зрозуміти смисл слів коханої, не може збаг-нути високості її почуття, як і багатства людської душі. Третя дія переносить нас у «хворе світання пізньої осені». Своїм нерозум-ним вибором Лукаш втратив абсолютно все: і любов, і вміння відчувати красу, милуватися нею, І здатність до творчості. Тому дуже символічним є те, що Лісовик перетворив зрадливого ко-ханця своєї дочки на вовкулаку (напіввовка, напівлюдину). Але вірна душа Мавки продовжує його любити, вона не втратила здатність прощати. Мавка знайшла «теє слово чарівне, що й озві-рілих в люде повертає», тим самим давши Лукашеві ще один шанс — вона прагне допомогти тому, хто схибив, помилився. Зрештою, Мавка з'являється перед Лукашем в алегоричній по-статі загубленої Долі, яка вказує Лукашеві на вербову сопілку як останній шанс спокутування вини. В зболених очах Лукаша з'яв-ляється щось дитяче, і тоді перед ний постає легка, прозора по-стать, яка «з обличчя нагадує Мавку». Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав. Останній монолог Мав-ки — сумний за формою, але оптимістичний за змістом: це пісня про невмирущість духовного, про вічність краси.
Таким чином, драма-феєрія «Лісова пісня»— глибоко філо-софський твір про взаємодію добра і зла, про боротьбу людини за вільне, красиве, духовно багате життя. Це гімн єднанню людини й природи.
Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» пройшла дуже складний шлях до читача. Вона написана протягом 27—29 квітня 1910 року в Хельвага поблизу Каїра, де поетеса перебувала на лікуванні. Надрукований цей твір був після смерті Лесі Українки в 1914 році, за часів СРСР був суворо заборонений і знайшов свого читача тільки в 1989 році. Така складна доля драматичної поеми неодмінно ставить перед нами запитання: чим же цей твір міг бути настільки небезпечним, щоб бути вилученим із літера-турного процесу на 75 років? «Бояриня» — єдиний твір Лесі Українки, побудований на темах і проблемах національної історії, за що поетесі доволі часто дорікали. Темою п'єси є змалювання суспільно-політичної атмосфери України й Московщини XVII століття.
У першій дії «Боярині» Іван, брат головної героїні Оксани, закидає Степанові та Степановому батькові, що вони зрадили Україні, бо «понадились на соболі московські». Він твердо пере-конаний, що клятва, яку Богдан Хмельницький разом з козаками склали московському царю, може й має бути скасованою, бо цар з боярами першими порушили колишню угоду. Іван наполягає, що його покоління має зі зброєю в руках повернути своїй країні колишню славу. Батько Івана, Олекса Перебійний, і Степан вва-жають, що покращити ситуацію в Україні можна лише перегово-рами та поступками з боку царя, а зраджувати клятву, навіть у відповідь, для козака є неможливим. Саме ці протилежні думки і є основою конфлікту драматичного твору.
На початку твору в розмові зі Степаном Оксана каже, що над усе цінує в Степанові те, що він має, на відміну від решти лицарів, руки «від крові чисті».
Вирушаючи разом з чоловіком до Московщини Оксана повна оптимізму. Але поступово ми спостерігаємо, як у Москві її по-гляди починають змінюватись. Героїню дивує і лякає політично-соціальний лад Московщини, що базувався на доносах, шпигун-стві й катуванні людей. Незрозумілим для неї виявляється і обмеження прав жінки, яка не має права «з чоловіками при беседі бути», і обов'язок гостинної хазяйки цілувати й частувати старих бояр, і заборона молодим бачитись до весілля, і неможли-вість «співати по гаях», і навіть жіночий одяг Оксані видається дуже дивним. Проте навіть не різниця в побуті України та Мос-ковщини дивує і примушує страждати героїню. Вона болісно пе-реживає постійне приниження свого чоловіка, який змушений догоджати боярам, остерігатися доносів, витанцьовувати гопака перед царем, бути улесливим, хитрувати, при цьому думаючи, що так він служить своїй Батьківщині. Степан у неї дуже обережний: він хоче навіть спалити присланого Оксані