Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!

Здавалося, ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий посланець намагається востаннє «пробудити» юнака: він виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу — євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце невільни-ка. І промайнув перед очима «рідний степ — широкий, вільний», постав у пам'яті нещасний батько. Зануртувала кров, прокинулось

найдорожче, найсвятіше почуття — любов до рідного краю. Зро-зуміло, що тепер ніякі перешкоди не зупинять юнака на шляху до волі, до «рідного степу», до «краю веселого». Його кличе голос крові, голос матері-землі. Повертається він до свого роду не прис-паним рабом, а вільним гордим орлом. Радіє поет, радіємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням батьків, щоб стати їм надійним оборонцем. Але попри такий оптимістичний та радісний фінал, ми відчуваємо, що авторові цієї поеми зовсім не радісно:

Де ж того євшану взяти. Того зілля привороту, Що на певний шлях направить,— Шлях у край свій повороту?!

Як пробудити в українців дух непокори, дух свободи? Яким зіллям-приворотом прихилити їх до рідного лона? Такими боліс-ними питаннями закінчує поему Микола Вороний.

Страдницький образ підневільної, рідної поетові землі гаря-чим струменем проходить через усю його творчість. Не може при-миритися зболена душа поета з тим, що «... люди — невільники німі, на їх устах печать». Не коритися долі, а боротися

За Україну, За її долю, Зачесть і волю,

За народ! — таке творче кредо Вороного-патріота.

Вірш «За Україну!» настільки щиро передавав почуття поета, що композитор Я- Ярославенко поклав її на музику. І ця маршова пісня виконувалась і виконується на урочистостях української громадськості.

Якщо визначати основні мотиви творчості М. Вороного, то на перше місце, безперечно, слід поставити твори про безмежну любов до України, про її мужніх, відважних борців, які готові від-стоювати свободу в будь-який спосіб. Але ні в якому разі не мож-на судити про творчість поета так однобоко. Адже людина, яка не любить іншої людини, ніколи не зможе полюбити країну. Тому обов'язково слід звернути увагу й на інтимну лірику М. Вороного. Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо до-слідити складність і суперечливість її переживань і настроїв збли-жують поезії Вороного з кращими здобутками європейської ліри-ки. Так, цикл інтимної лірики «За брамою раю», що охопив поезії Д903—1910 pp., навіяний тривалими переживаннями автора че-рез драматичну розлуку з дружиною через рік після одруження.

Поет виховував сина Марка, сподівався на повернення щастя, хоч і усвідомлював, що його вже не буде. Це засвідчує «Присвя-та» до циклу, де стверджується* що переживання «серця само-тного, серця скорботного» — «спів без надій».

Вірші дають змогу простежити розвиток почуття. Були спо-чатку щасливі хвилини зустрічей, тоді все в природі сяяло й усмі-халося, у серці «любе почування» квітло «пишним цвітом», душа співала «гімн щасливого кохання» («На скелі», «Хвиля»). Та ось зрада «розірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила» («Зрада»). Розуміючи, що в стосунках з колишньою коханою «все пішло намарне», все вже зруйновано й колишньо-го не повернути, герой не може її забути, бо «біль буяв, як чад похмілля». Час минає, але душевні страждання продовжують пекти — такий мотив розгортається у вірші «Ні, не забув...». Та вже в наступній поезії — «Нехай і так» — автор від імені лірич-ного героя намагається нас переконати, що навіть нещаслива любов своїм болем очищає людину:

Бо на вогні, що палить мої груди. Згорить і єя любов. Кайдани упадуть. Зітреться а слід колишньої полуди, І ясний, тихий світ мою осяє путь.

Останній вірш циклу «Finale» завершує «ліричну драму» і поета, і його героя. Минуло шість років страждань («шість літ щодня надіятись і ждати»). Тяжкий душевний біль був перемо-жений любов'ю.

Проте є ще один мотив у творчості М. Вороного, який він та-кож не міг оминути: як справжнього поета його не могло не ціка-вити питання про роль поета і поезії в житті людини. У вірші-при-святі «Іванові Франкові» Вороний намагається розібратись, чи має поезія бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має відтворю-вати тільки прекрасне. Він доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспільне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пізнання «надземного», охо-плення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком! !

Вороний добре знав європейську літературу, прагнув органіч-ного поєднання кращих традицій європейської лірики з новатор-ськими пошуками. Висока культура вірша^ намагання сягнути художніх поетичних вершин, збагатити українську лірику новими мотивами й образами ставлять Вороного в першу шеренгу мит-ців-новаторів новітнього часу — поруч з Лесею Українкою, О. Олесем, М. Рильським, П. Тичиною, Є. Плужником, Є. Ма-ланюком. Запрошуючи молодих письменників узяти участь в аль-манахові, що він задумав, «який би змістом і виглядом бодай по-части міг наблизитись до новійших течій і напрямків в сучасних літературах європейських», висловлював побажання одержати твори «хоч