МАРКО ВОВЧОК
(1833—1907)
Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська.
Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина.
У 1839р. помер її батько, мати вдруге одружилась з лютим кріпосником, який знущався і з кріпаків, і з своєї родини (поба-чене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка). У 1845—1846 pp. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові. Протягом 1847—1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зу-стріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.
У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, разом з чоло-віком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етногра-фією, вивчила українську мову.
У 1856р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяль-ність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петер-бурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» — першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лі-кування до Німеччини.
У 1860р. у журналі «Отечественные записки» з'явилась по-вість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева.
Протягом 1860—1867 pp. письменниця перебувала за кордо-ном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами.
У 1861 —1862 pp. були опублікувані повість «Три долі», дру-гий том «Народних оповідань». У 1867р. Марко Вовчок повер-нулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая
душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато пе- , рекладала.
Після погіршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням пере-слідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не осе-лилась на Богуславщині, де прожила майже сім років.
28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кав-казі, там і похована.
Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги «Народних опо-відань», романи й повісті: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», твори російською мовою, переклади творів фран-цузької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття «Мрачные картины». За тематикою творчість письменни-ці різноманітна, але провідною темою є життя селян.
Повість «Інститутка» — найвидатніше досягнення Марка Вовчка першого періоду творчості. Вперше надрукована в росій-ському перекладі в «Отечественных записках» (I860), а мовою оригіналу — в «Основі» (1862), повість стала відомою ще в ру-кописі. Спочатку твір мав назву «Панночка». «Цими днями,— ділився новиною у лютому 1859р. І. Тургенев, який і здійснив російський переклад твору,— мені прочитали її досить велику по-вість під назвою «Інститутка», від якої я прийшов у цілковите захоплення: такої свіжості й сили ще, здається, не було». Високо цінив цей твір і Т. Шевченко.
«Інститутка» — перша в українській літературі соціально-побутова повість, в якій порівняно з оповіданнями, письменниця мала можливість ширше змалювати життя, глибше розкрити об-рази. І нестримно-запальний Назар, f мужній, урівноважений Прокіп, і волелюбна Катря, і терпляча душевна бабуся, і епізо-дичний образ москаля-кухаря — усе це типові характери селян, що розкриваються в типових обставинах через діалоги та вчинки, через влучні оцінки наділеної великим оптимістичним відчуттям оповідачки з народу Устини. (Типовий образ — це яскравий пер-сонаж, індивідуальні властивості якого поєднані з найхарактерні-шими рисами людей певної групи. Образ вважається типовим, коли він відповідає історичним обставинам певного часу.) Також типовим є і образ панночки, яка постає головною героїнею твору (про це свідчить назва). Письменниця робить наголос не стільки на тому, що поміщики пригнічують селян, скільки на тому, що вони втратили людську подобу, дійшли такої межі виродження, далі якої іти нікуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б такий епізод. Готуючись до заміжжя, панночка повідомляє майбутнього чоловіка про приємну для неї новину: стара поміщиця зважила на настійливі благання і уступила молодим хутір Дубці. Для нареченого Дубці — це чарівна природа, місце, де він по-кохав свою наречену. Про це він і нагадує панночці, але вона од-разу ж розхолоджує поетичні спогади так, що навіть його щось ніби «злякало, у серце вжалило». «Садок зелененький, садок квітчастий... — передражнює вона нареченого. — Ти згадай, сер-це, які Дубці дохідні!» Також не може не привернути уваги по-стійне ставлення панночки до свого обранця. «Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи»,— таку оцінку дає опо-відачка Устина. А як же інакше можна назвати ставлення до ко-ханого, яке зводиться до безперервного приниження на очах ото-чуючих, до незліченних примх і вередування. Це тільки один штрих страхітливого портрета, але й він надто промовистий, щоб не обуритися всім серцем проти вершителів кріпацької долі.
На жаль, інститутка — лише одна аморальних потвор. Неви-падково ні панночці, ні її, чоловікові, ні старій поміщиці письмен-ниця навіть не дала імен. Тут вона дотримувалася принципу, за-свідченого ще в «Народних оповіданнях»,— поміщики безіменні, вони у неї — не люди. Пан, образ якого в окремих епізодах ви-кликає співчуття і бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмінаційній сцені стає на захист дру-жини, караючи ні в чому не винних селян.
Зовсім інший світ — образи селян, кріпаків. Безправні, при-нижені, змучені працею і знущанням, вони наділені могутнім ду-ховним здоров'ям, непереборним жаданням волі. «Любо на^ волі дихнути!» — ця думка проймає всю повість. Втечею рятується від поміщицької розправи Назар; місяцями блукатиме цей протес-тант без притулку й шматка хліба, напевне знаючи,
