що невдовзі його спіймають, однак доки те станеться — він вільний. Можли-во, назавжди розпрощалася зі своїм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копійка, але й вона почуває себе вільною: принаймні сама може обирати собі місце роботи, може перемінити остогидлу службу. Досить ціка-вим і промовистим є принцип розподілу персонажів однієї соці-альної групи — кріпаків — на дві частини: старше покоління (бабуся служниця), яка є втіленням християнських засад життя, змирилася зі своїм становищем, готова терпіти й скорятися, оскільки їй випала в житті така доля; друга група це представни-ки молодшого покоління кріпаків, які не збираються терпіти при-ниження і свавілля поміщиків. Вони готові боротися в будь-який спосіб, аби тільки отримати довгоочікувану свободу: Прокопа пан, розлютившись на непокору, віддає в москалі, Устина слідує за ним і стає наймичкою, Катря божеволіє і накладає на себе
руки, а Назар втікає. Ми не бачимо в творі, щоб у когось з цих кріпаків доля склалась щасливо. Але в цьому й полягає глибин-ний підтекст, закладений авторкою: кріпацтво настільки жахли-ве, що навіть важке життя наймички здається Устині щасливим, бо вона тепер може самостійно обирати хазяїв, яким буде при-слуговувати, Назар, втікши від панів, змушений буде постійно переховуватись, боятись кожну хвилину бути спійманим, але хоча б якийсь час поживе на волі, божевільна Катря вдається до одного з найстрашніших християнських гріхів — до самогубства, але порівняно з кріпацтвом і це їй здається щастям.
Для розкриття ідейного змісту твору багато важать прикінце-ві роздуми Устини. «Він мене з пекла, з кормиги визволив (...). Він чоловік мій і добродій мій». Прокіп зміг визволити Устину од крі-пацтва тільки тому, що не побоявся виступити проти оскаженілої панночки. Проголошуючи: «Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озва-лась!» — Марко Вовчок визнавала природною народну боротьбу за волю.
Одна з «найкращих перлин нашої літератури», за висловом І. Франка, «Інститутка» прозвучала як суворий вирок кріпосни-цтву, як пересторога гнобителям. Висока оцінка однаковою мі-рою стосується і змісту, і художньої довершеності повісті. Вра-жає, зокрема, щільна сконденсованість твору — на 40 сторінках розмістилося 47 розділів, думки багатьох з яких могли б розрос-тися і в окремі твори.
Одним із виявів майстерності Марка Вовчка можуть служити вдало дібрані іронічні порівняння. Висловлені оповідачкою або героями-протестантами, здебільшого1-у формі реплік, вони за-вжди містять глибокі соціальні узагальнення, додають істотні штрихи до правдивої картини дійсності. «Докучає, було, та робо-та,— каже, наприклад, оповідачка. — Докучає, аж пече, та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як-от по інших чуємо». Або: «...Таке наше діло: хоч панам добре ведеть-ся, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть». Або: «Кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане» і т.д. Помітно пішла вперед Марко Вовчок у мовній індивідуалізації персонажів: пересипана прислів'ями й приказка-ми мова Назара; лагідно-покірлива мова бабусі; виважено-рішу-чі висловлювання Прокопа; істерична лексика панночки.
Отже, жанр повісті дав можливість письменниці ширше, ніж в оповіданнях, показати життя тогочасного суспільства, виявив-ши найстрашнішу його проблему — кріпацтво. І ця повість, і вся творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку укра-їнської прози. Велике значення мала вироблена письменницею
стильова манера, зокрема форма розповіді від першої особи. Не буде перебільшенням зазначити, що повз вплив цієї манери не пройшов жоден із прозаїків другої половини XIX ст. Марко Вов-чок збагатила нашу літературу новими темами й образами, а в га-лузі дитячої прози стала основоположницею. У школі її художньої прози письменники вчилися дослуховуватися голосу народної правди, постійно удосконалювати художню майстерність, есте-тично освоювати фольклорні скарби та збагачувати мову. Для багатьох письменників-наступників оповідання Марка Вовчка набували значення високого ідейно-естетичного орієнтира. Але водночас вплив письменниці на дальший розвиток прози виявив-ся і далеко за національними межами. Уже наприкінці 50-х — у 60-х pp. XIX ст. її твори стають відомими російському, поль-ському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, німецькому, французькому читачеві, а у 70-х pp. перекладаються майже всіма найвідомішими європейськими мовами. Серед пере-кладачів були видатні письменники. Твори Марка Вовчка пере-кладав російською І. Тургенев, болгарською — Л. Каравелов, французькою. —' П. Меріме, естонською — Л. Койдула. Не ви-падково історична повість Марка Вовчка «Маруся» десятки ра-зів перевидавалась у Франції і була нагороджена премією Акаде-мії Франції.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
«Народні оповідання» («Козачка», «Максим Гримач», «Три долі», «Два сини», «Ледащиця»), повісті «Інститутка», «Мару-ся».
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА: 1. Бондар М. Особливості втілення художнього конфлікту в оповіданнях Марка Вовчка // Марко Вовчок. Статті і дослі-дження. — К., 1985.
2. Брандіс Є. Марко Вовчок. Повість. — К., 1975.
3. Гончар О. Марко Вовчок // Історія української літерату-ри XIX століття: У 3 кн. — К., 1996. — Кн. 2.
4. Єфремов С Марко Вовчок: Школа Марка Вовчка // Єфремов С Історія українського письменства. — К., 1995.
5. Клочек Г. Анатомія до-бра і зла: Повість Марка Вовчка «Інститутка» // Українська мова та література. — 1998. — № 19.