а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачен-ня, робить це досить непомітно, ненав'язливо, часто через самих героїв. Завдяки такому глибокому проникненню в психологію персонажів, авторові вдалось порушити досить багато важливих проблем не тільки того часу, але й сучасності: влада та мисте-цтво, влада і людина, талант і держава, тлінне й нетлінне, про-блема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гід-ності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав'язливо підводить читача до думки, що «справжня істо-рія — це історія творення, а не руйнування».
Багатий ідейно-психологічний зміст роману, розгалуження основної його проблематики зосереджуються не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступ-ний медовар Ситник — суцільне втілення зла, щирий грузин
Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній та-лант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: «Бійся посередності, о княже!»). Серед помітних героїв роману — і представники іншого покоління, що належать уже двадцятому століттю: вчені Гордій Отава та його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею са-мостійності й первинності культури слов'янства, а й ціною влас-ного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення до Німеч-чини під час Великої Вітчизняної війни. Отже, герої твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його ніко: му не зруйнувати, як і Софію Київську.
Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний у літера-турно-критичній статті «Спроба автокоментаря» зазначав: «Хо-тілося показати нерозривність часів, показати, що великий куль-турний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почу-вання, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належ-ною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».
Слід зазначити, що на сьогоднішній день (значною мірою за-вдяки сучасній екранізації) більш відомим і популярним твором П. Загребельного є роман «Роксолана», в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про п'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську, доньку священика із Рогатина, яку захопила в полон татарська орда. Ді-вчину продали в рабство; вона потрапила в гарем турецького сул-тана Сулеймана, за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські дружини (а їх не могло бути згідно з Кораном більше чотирьох), стала улюбленою дружиною султана, баш-кадуною, а після смерті султана кілька десятиліть керувала безмежною Османською імперією і впливала на життя всієї Європи. Та якщо в європейській історії жінки-правительки держав були явищем доволі поширеним, то в мусульманському світі за всю історію на-лічується лише два десятки імен жінок-правительок, і серед них ім'я Хасекі (офіційне ім'я султанші). Венеціанські посли-баїли в донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (в перекла-ді — русинка, тобто жінка з Русі), під цим ім'ям вона й зосталася в історії.
В авторському післяслові П. Загребельний так коментував причину, з якої він звернувся саме до образу Роксолани: «Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань,— тут (тобто в «Роксолані») вона, як принаймні здається авторові, віднахо-дить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Влас-не, роман — це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жін-ки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим сві-том».
Павло Загребельний сьогодні є одним з найпопулярніших українських письменників, чия творча спадщина приваблює все більше нових читачів. Його твори відомі далеко за межами Укра-їни, перекладалися багатьма мовами світу, неодноразово екрані-зувалися. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі активно сприймалися читачем, обгово-рювалися критикою, тою чи іншою мірою впливали на літератур-ний процес.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
«Диво», «Первомісn», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» (Сповідь у славі), «Розгін», «Півден-ний комфорт», «В-ван», «Гола душа», «Безсмертний Лукас», «Ангельська плоть», «Тисячолітній Миколай», «Юлія».
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Загребельний П. Неложними устами. — К., 1981.
2. Дончик В. Істина — особистість (Проза Павла Загребельного). — К., 1984.
3. Фащенко В. Павло Загребельний. Нарис творчо-сті _ к., 1984.
4. Шпиталь А. Історична проза Павла Загребельного. — К., 1986.
5. Слабошпицький М. Історія сучас-ності й сучасність історії // Слабошпицький М. Літературні про-філі. — К.,1984.
6. Загребельний П. «Замкнене коло нашої іс-торії — ось це я мав на увазі»: Інтерв'ю з Павлом Загребельним, автором роману «Диво» // Панченко В. Урок літератури. — Кі-ровоград, 2000.