М.Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші "учасники групи", котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний - вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич - по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що "зізнання" Ліхман витягав побоями. "При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють", - згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

Наприкінці зими "бандитів" було відправлено на Північ за традиційним маршрутом: "Ведмежа Гора-Кем-Соловки". В пункт призначення всі "зловмисники-терористи" прибули в перших числах червня 1936 року. Спершу режим у таборі був відносно стерпним. За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова та ін. було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання - розстріл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано.

Твори: Вибране (К., 1966); Твори, т.1-2 (К., 1990).

Література: Брюховецький В. Микола Зеров (К., 1990).