Перші твори композитора у цьому жанрі ще не виходили за межі того типу хорових обробок, який був встановлений в українській музичній літературі М. В. Лисенком та його найближчими послідовниками. Це здебільшого прості гармонізації народних пісень, виконані з бажанням якнайрельєфніше виділити й підкреслити основну мелодію, підсилити її емоціональний вплив, правдиво виявити її гармонійну природу. Але і в цих піснях Леонтовича уже проявляються елементи майбутнього музичного стилю композитора, які зумів помітити і відчути класик української музики М. В. Лисенко. Ще в 1901 р. Леонтович надіслав Лисенкові свій перший збірник «Пісень з Поділля» і просив його дати оцінку цьому творові.

М. В. Лисенко уважно продивився збірник і надіслав листа початкуючому композиторові, в якому між іншим писав: «Пригадуючи собі Вашу збірку пісень, я дуже зрадів, знайшовши у ній самостійні ходи, рух голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площі». І ось ці «самостійні ходи, рух голосів», які відмічає Лисенко, були тим нововведенням Леонтовича в українську музику, що згодом дало йому змогу створити самобутній музичний стиль, піднести українську хорову творчість на вищий художній щабель.

З цього погляду дуже характерною є пісня «Гаю, гаю, зелен розмаю», написана композитором для чоловічого хору. В пісні висвітлюється типова для українського дожовтневого фольклору тема нещасливого кохання, причиною якого була соціальна нерівність. Мелодія пісні дуже виразна, сповнена глибокого суму і скорботи. В обробці Леонтовича, на перший погляд,— це звичайна традиційна хорова аранжировка, її гармонічна структура проста і прозора, вона яскраво підкреслює щирість і благородство почуттів. Та при загальній гармонічній фактурі композитор уже досягає самостійності голосів, з допомогою чого, ще глибше і яскравіше розкриває поетичний текст. Кожен голос відіграє певну гармонійну функцію в кожному новому акорді, і разом з тим кожен з них має свою власну мелодичну лінію.

До даного типу обробок слід віднести і такі пісні, як «Ой вербо, вербо», «Ой вийду я на вулицю», «Ой піду я в сад гулять» і багато інших, в яких композитор поступово подає все більш індивідуалізоване голосоведения.

Шукаючи нових форм музичного вислову, Леонтович ніколи не ставить собі це самоціллю. Нові методи обробки, нові засоби музичної виразності — все це підпорядковано єдиній меті: якнайглибше розкрити зміст пісні і характер поетичних образів, показати всю красу і музичні багатства народної мелодії.

М. Д. Леонтович яскраво і переконливо висловив власні творчі принципи в своєму «Щоденнику», який він вів у перші роки Радянської влади. Леонтович писав, що «...досліди у народній музиці викликають до життя нові форми гармонії та контрапункту, що органічно зв'язані з народною піснею, бо пісня, як художній удосконалений твір, дає не тільки одну мелодію, але заховує у собі всі музичні можливості (гармонію, контрапункт і ін.). Вміти записати її та відчути все, що вона може дати для музики в широкому розумінні слова, це необхідна чергова справа. Римський-Корсаков, Лядов зробили у цих напрямах багато і передали цю справу новим композиторам... Українська музика повинна пережити такий же перелом».

Леонтович виявляє індивідуальний підхід до кожної пісні, він намагається розкрити всі її художні багатства і разом з тим в кожній з них знайти щось нове. Гармонія, лад, метро-ритмічна структура народної мелодії зумовлюють той характер обробки, який композитор вживає в кожному окремому випадку.

Поліфонічність структури пісень Леонтовича повністю випливає з українського народного багатоголосся. Леонтович перший серед українських композиторів по-справжньому відчув і творче переусвідомив у власних композиціях саме цю особливість українського пісенного фольклору.

Одним з найбільш яскравих і показових творів Леонтовича в цьому плані є відомий «Щедрик». На основі невеличкого, однотактного народного мотиву, який складається всього з трьох звуків, композитор побудував цілу картину з народного життя. В пісні передані радісні настрої селянина у зв'язку з початком весни, його світлі мрії про гарне життя в новому році. В цьому творі Леонтович досягає небувалого рівня художньої майстерності, органічно поєднує прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії. Заспівує пісню спочатку лише соліст, потім її підхоплюють всі сопрано. На фоні сталого повторення мотиву в альтів, потім у тенорів і зрештою в басів вступають підголоски, які яскраво контрастують з основним мотивом і відтінюють його первинну красу. Мотив послідовно переходить до альтів, потім басів, тенорів, а в кінці він знову м'яко звучить у сопрано. В той же час в інших голосах появляються все нові й нові підголоски, які ніби оточують мотив ніжним і прозорим сплетенням мережок. При цьому кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну функцію, відтворюючи найтонші зміни настрою в тексті, подаючи кожен поетичний образ у його художньому завершенні. У «Щедрику» Леонтович використав поліфонічний принцип, що в класичній поліфонії має назву «остинато», тобто послідовне проведення через увесь твір на одній звуковій висоті сталого мотиву з одночасним розвитком інших голосів твору.

Приблизно в такому ж плані створено й інший відомий хор Леонтовича — «Дударик».

Всю свою композиторську майстерність М. Д. Леонтович використовує для того, щоб якнайглибше розкрити зміст пісні і ті музичні властивості, які заховані в ній. Виходячи з цього творчого завдання, композитор значно розвиває структуру пісні. Ми знаємо, що всі куплети народної пісні, скільки б їх не було, виконуються на незмінну мелодію першого куплета. Але зміст