В 1924 р. Виготський вперше звертає на себе увагу наукового світу на з’їзді дослідників поведінки в Петрограді, де він виступив з своєю доповіддю про об’єднання знань про поведінку як систему рефлексів з залежністю цієї поведінки людини від усвідомлення мовних реакцій. Чіткість основних положень доповіді довела учасникам з’їзду, що доповідач добре підготовлений і успішно викладає написаний текст. Яким же було здивування, коли один з делегатів побачив чистий аркуш перед Виготським. То був відомий психолог Лурія, який надалі став однодумцем Виготського і спільно з ним розвивав нові ідеї. Саме при сприянні Лурії Виготський приймає пропозицію директора Московського університету психології Корнілова щодо роботи в його закладі та переїжджає до Москви. Не маючи житла, Лев Семенович оселяється в підвалі цього інститут й повністю віддається науці. В цей період, зацікавившись особливою сферою практики – навчання та виховання дітей з розумовими та фізичними вадами, він закладає основи нового направлення в науці – дефектології, яку вважав ключем до всіх психологічних проблем. Виготський все глибше й глибше занурюється в особливості дитячої психології. Однією з найяскравіших праць була “Історія розвитку вищих психічних функцій” (1928-1931 рр.). Практичний досвід, накопичений за час роботи в психіатричних та неврологічних клініках, був життєвою основою цих праць.

Початок 30-х років ознаменувався репресивним наступом сталінізму й на психологію, ідеї Виготського піддавались сумнівам, але він і його соратники твердо стояли на своїх позиціях. Виготський паралельно з психологією займається й поширеним на той час напрямом - педологією. Публікуються його роботи "Педологія шкільного віку" (1928), "Педологія юнацького віку" (1929), "Педологія підлітка" (1930-1931). Ці роботи опинились під забороною після того, як Сталін оголосив педологію шкідливою для практики, такою, що не відповідає марксистським теоріям.

1931-1934 рр. - третій і останній період діяльності Л.С.Виготського. В ці роки він активно займається розробкою нової програми, основні теорії якої були викладені в монографії “Мислення й мовлення”, яка вийшла вже через декілька місяців після його смерті. . Головним відкриттям цього періоду було дослідження розвитку значень в онтогенезі, їх стадіальне перетворення. Він розглядав значення під кутом бачення "історії системи". Виготський і його школа, дослідивши значення слова, його зміст, та прослідкувавши стадії його змін в історії народу (аналіз робіт лінгвістів, вивчення мотивів, які спонукають та керують думкою), дійшли висновку, що ці зміни є наслідком процесу розвитку індивідуального усвідомлення.

При всій своїй геніальності, як часто трапляється, Виготському постійно доводилось долати безліч труднощі. Вони були викликані не тільки погіршенням стану здоров’я, але й щоденною турботою про матеріальне становище, оскільки, читаючи лекції в інших містах, ледь-ледь міг прогодувати невелику сім’ю (мав дружину і двох діточок), відсутністю можливостей займатись науковою роботою. А тяжка хвороба брала своє, 11 червня 1934 року Лева Семеновича не стало, останніми його словами було: “Я готовий!”.

Педагогічні ідеї Виготського Л.С.

Розглядаючи більш детально суть педагогічних ідей Виготського, очевидним є те, що всі вони мають глибоку психологічну основу, оскільки їх автор вважав, що педагогіка й психологія існують в тісному зв’язку, доповнюючи одна одну. Педагогіка не може існувати без психологічного підґрунтя, яке “червоною ниткою” проходить в педагогічній діяльності Лева Семеновича. За висловом Леонтьєва, теж видатного психолога, Виготський володів даром "анализируя явление, выделять в нем две полярные, борющиеся между собой стороны, и в этой борьбе видеть движущую силу развития" Выготский Л.С. Собр.соч.: в 6 т. Т.1. Вопросы теории и истории психологии/ Под ред. А.Р.Лурии, М.Г.Ярошевского. - М., 1982. - С.23.

Він розробив теорію про вік як одиницю аналізу розвитку дитини, запропонував нове розуміння умов, джерел, форми, специфіки та стимулів психічного розвитку дитини; описав стадії і фази дитячого розвитку, а також переходи між ними в процесі онтогенезу; він виявив та сформулював основні закони психічного розвитку дитини.

Найбільш визначною та поширеною концепцією в педагогіці стало визначення Виготським “зони найближчого розвитку”. Спираючись на вивчення розвитку дитини, він дійшов до аналізу того, як цей розвиток співвідноситься з навчанням, що й було поштовхом до вироблення власного бачення, тобто концепції про "зону найближчого розвитку". Виготський був переконаний, що навчання є двигуном психічного розвитку. Ці два поняття (розвиток та навчання) за Виготським мають різний зміст - "единство, но не тождество процессов обучения и внутренних процессов развития" Выготский Л.С. Педагогическая психология. – М., 1991. – С.389. Так розвиток є не що інше, як процес формування особистості з обов’язковим поступовим накопиченням нових якостей, характерних для людини. Навчання ж – внутрішня необхідність в процесі розвитку дитини не природних, а історичних особливостей людини. Навчання створює зону найближчого розвитку, пробуджує в дитині внутрішні процеси розвитку, які спочатку проявляються під час взаємовідносин з оточуючими, співпраці з товаришами, а пізніше стають здобутком самої дитини. За словами самого Виготського: "...Обучение и развитие (...) связаны друг с другом с первого дня жизни ребенка" Там само - С.383. Виготський стверджував, що навчання в поєднанні з розвитком повинно весь час перебувати на рівень вище, а дитина під час цього процесу потребує постійної підтримки дорослого, оскільки осмислено копіюючи дії