При писанні сеї книжки ми користувались, головним побитом, такими джерелами: Н. Костомаровъ: Мазепа й мазепинцы. Собр. сочиненій, т. XVI, СПБ., 1905. А л ь ф р е д  Є н с е н: Орлик в Швеції. Записки Науков. Тов. ім. Шевч. у Львові, ХСІІ, стор. 93 -169. Його ж: Родина Войнаровських в Швеції. Ibidem, стор. 170 - 193. С. С о л о в ь е в ъ: Исторія Россіи съ древнейшихъ временъ. Т. т. XVI, XX і XXIV, СПБ, 1905. «Чтенія въ Импер. Общ. Истор. и Древн. Рос. при Моск. Унив.», р. 1847, кн. І (Переписка на латинск. и польск. язык.) і р. 1859, кн. І (Источники Малорос. исторіи, собр. Н. Бант.-Каменскимъ); А. С к а л ь к о в с к і й: Филиппъ Орликъ и запорожцы. Кіевск. Старина, 1882, IV. Основа, 1862 р., т. X. (Письмо Орлика къ Стефану Яворскому). Н . М а р к е в и ч ъ: Исторія Малороссіи. М. 1842, т. IV. Сборникъ статей и матеріаловъ по истор. юго-зап. Россіи, издав. Кіевск. коммис. для разбора древн. актовъ. Вып. 2, К., 1916, 97 - 121, - і іншими. Всі сі джерела в більшості зазначені в примітках.

10-Х 1918. Вас. Різниченко
 

«Ты здесь, жестокий человек?
Зачем последний мой ночлег
Еще Мазепа возмущает?

О р л и к

Допрос не кончен; отвечай.

К о ч у б е й

Я отвечал уже; ступай,
Оставь меня.

О р л и к

Еще признанья Пан Гетман требует»...

Ця сцена з «Полтавы» Пушкіна якнайкраще відбиває в собі те представлення про Орлика, в якому малюють його собі широкі круги національно-несвідомого українського громадянства. Велетенська, кремезна, масивна фігура ката, «свирепый», нелюдський вираз обличчя, люті, звірячі, кров'ю налиті очі, хижий, орлиний, кручкоподібний ніс - таким він встає в уяві читача «Полтавы» і в такім вигляді його представляють в різних драматичних і оперних театральних виставах, збудованих на сюжеті Пушкінової «Полтавы». Не помилимось, коли ска-жемо, що до такого уявлення духовної і фізичної постаті Орлика в великій мірі спричинилась "Полтава» Пушкіна й драматично-оперні вистави переробок її під назвою «Мазепа», ціль котрих була - здискредитувати ідею Мазепи й український національно-державний рух. Пушкінові, як московському патріотові, здавалось, що коли йому в немилих рисах в'являється якась людина, що робить не на користь Москві, то в таких же рисах обов'язково повинен в'являтись і кожен, хто пособляє сій людині або робить те ж саме. От чому він наділив Орлика в своїй «Полтаве» самими негативними, одворотними і несимпатичними рисами характеру душі й тіла.

Але історія - історія знає Орлика зовсім іншим, одмінним, ані крихти не схожим з тим Орликом, що намалював Пушкін. По історії - се цілком ідеальна, позитивна, симпатична постать, що, висловлюючись словами одного з його історіографів, як людина й національний діяч не мала в собі ані однієї скази. Високоосвічений, з тонким національнополітичним розумом і щирим серцем, патріотборець за незалежність України - він різко виділявся навіть серед тодішнього, сучасного йому, культурного українського громадянства. Навіть Костомаров, котрий в своїй характеристиці Мазепи не дуже далеко одійшов од характеристики Мазепи Пушкіна в «Полтаве», - і той, незважаючи на все своє негативне відношення до ідеї Орлика як такої, і нічого не міг закинути йому щодо щирості й чистоти його замірів і планів...

Безперечно, що як борець за державно-політичну й національну незалежність України і аполоґет її самостійності П. Орлик займає цілком окреме місце в галереї українських національних діячів виз-вольного руху XVIII віку. Той негаснучий оптимізм, вічне піклування за долю України і завше незмінний ідеалізм, котрим він горів все своє життя,- роблять його особу цілком симпатичного навіть і в тому разі, «коли він стоїть на кепській дорозі». Характеризуючи його як людину й діяча, що продовжив діло Мазепи, Альфред Єнсен каже, що в порівнянні з гетьманами часів Руїни моральний характер Орлика не мав в собі «ані однієї скази». Взявшись продовжувати діло Мазепи, він мусів взяти на себе і весь тягар тих бід, нещасть і митарств, що були зв'язані з сим. «Тим симпатичнішою, - продовжує далі А. Єнсен, - уявляється мені постать Орлика, що він, як новий Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи визволення України з-під «тиранського ярма російського панування».

Обрання Пилипа Орлика в гетьмани України одбувалось 5 квітня 1710 року, себто більш аніж через півроку після смерті Мазепи ( † 22 серпня 1709 р. с. ст.). На виборах його під Бендерами брали участь запорожці, генеральна старшина й козацтво, що пішло за Мазепою. Окрім Пилипа Орлика, кандидатами на гетьманську булаву були тоді ще - Войнаровський Андрій, небіж Мазепи (син його сестри), і прилуцький полковник Дмитро Горленко, свояк Мазепи по жінці останнього. Але кандидатура Дмитра Горленка як людини, що не користувалась особливою популярністю, незабаром одпала, і зосталось два кандидати - ґенеральний писар Пилип Орлик і найбільш улюблений родич Мазепи, його небіж, Андрій Войнаровський. Щодо Войнаровського, то, власне,