Невже і після всього сього, запитує Орлик, можна зоставатись під московською владою?..

Далі Орлик каже, що, закликаючи запорожців до війни з Росією, він пильнує не власних інтересів («я не іщу мого особистого щастя і пожитку»), а інтересів України, горючи бажанням визволити Україну «з-під тяжкого і тиранського підданства московського»... 12 років, котрі він пробув в Салониках, він «руки зложивши не сидів», а неусипно працював над українською справою, провадячи листовні зносини з правительствами європейських держав і заручившись обітницями королів французького, шведського, польського, Оттоманської Порти і кримського хана помагати йому в справі визволення України з-під Московщини.

Закінчується лист Орлика застереженням, що коли ми «утратимо і сей час до висвободження милої нашої отчизни, то ніколи вже такого не знайдемо і не дочекаємось в потомні часи»...

Надії Орлика, висловлені в листі, не збулись. Запорожці не виступили йому на поміч, пригріті московськими обітницями. Не спалахнуло і європейської війни в тім вигляді, в якім бажав і сподівався Орлик для інтересів України. Не втвердився Станіслав Лєщинський на польськім престолі і не прийшло до війни Швеції з Росією.

Надії Орлика знов звели його...

Незважаючи, однак, на се, Орлик не втратив остаточної надії на те, що йому вдасться-таки за допомогою чужоземних держав визволити Україну з-під Московщини і, удалившись в Туреччину, продовжував працювати там над здійсненням своїх планів.

Незабаром межи Туреччиною і Росією знов спалахнула війна. Для Орлика знов з'явилась можливість висунути на порядок денний українське питання. Невтомний Орлик і на сей раз не преминув спробувати використати турецько-московську війну для вирішення українського питання; в сих цілях він клопоче перед Портою, їде до кримського хана, спонукує його ввійти в зносини з Запорожжям і сам пише листа до запорожців (1739 р.), в котрому каже, що він дав клятву покласти всі сили, аби визволити Україну від «мучительного і більш аніж плінного московського підданства».

«Я,- писав він,- твердо додержуюсь сеї клятви і всіма силами стараюсь про се перед Блискучою Портою і перед паном ханом, приймаючи на увагу ту умову, що весь український край і все Запорозьке городове військо прийшли від Москви в остаточне розорення, і, не будучи в силах переносити далі нечуваних неправд, покладають надію визволення тільки на Божу допомогу і мої заходи».

Далі Орлик дорікає Запорозьке Низове військо тим, що воно одступило від нього, обраного вільними голосами Гетьмана, і оддалось під протекцію ворожої Москви: порівнює Москву зі змією і каже, що, допустивши Москву до Січі, запорожці сим самим «якби змію на грудях своїх пригріли і сим отчизну свою і себе погубили», дорікає запорожцям тим, що вони не жаліють нещасної своєї матері України і не зважають на ридання матірок, батьків, сестер і братів своїх, сповіщає, що на Немирівськім конгресі, куди з'їздились уповноважені воюючих держав радитись про мир, московські посли називали запорожців шахраями і злодіями, котрі, не служачи вірно ні Москві, ні татарам, ні Польщі, живуть тільки з розбоїв. Орлик упевняв запорожців, що в московського уряду є намір заарештувати кошового отамана і всю старшину запорозьку, а саму Січ знищити... Таким побитом, Запорожжя під Москвою жде остаточна згибель.

Але даремні були переконування Орлика. Запорожці, як і минулого разу, не мали спромоги допомогти українській справі в тім напрямкові, в якім бажав Орлик, і в 1740 році між Туреччиною і Росією