Друга істотна відмінність екобіоцентризму від антропоцентризму полягає в методології вирішення природоохоронних проблем. Антропоцентризм стверджує, що екологічні питання можуть-бути вирішені без фундаментальних змін в існуючих цінностях, світогляді і моделях виробництва і споживання, а шляхом реформування, компромісів і чисто технологічних рішень. (Наприклад, збільшення аркушів Червоних книг чи розробки нових ГДК). Однак, подібні перетворення лише сповільнюють процес знищення дикої природи. Спираючись на антропоцентризм, природоохоронці будуть програвати одну битву за іншою. Екобіоцентризм, не заперечуючи технологічних природоохоронних рішень, наполягає насамперед на радикальних змінах у світогляді, цінностях, у суспільному і політичному житті. Він вимагає великих змін структурного характеру, заснованого на зміні ціннісного підходу до природи і життя. Це дозволить кардинально вирішувати екологічні проблеми.

Наступна методологічна відмінність: наскільки далеко можна заходити в захисті дикої природи і живих істот. З погляду антропоцентризму, коли природа цінується невисоко, як ресурс, буде вважатись морально невиправданим відведення великих територій під заповідники, витрата величезних сум на порятунок рідкісних видів, не говорячи вже про радикальні природоохоронні акції, спрямовані на знищення чи псування власності, що калічить природу, на порушення закону в ім'я захисту природи і т.п.

Однак, згідно екобіоцентризму, коли дика природа і живі істоти прирівнюються по своїй цінності до людини, визнаються як суб'єкти, стає морально виправданим з метою їх захисту йти на самі радикальні міри.

Є ще один серйозний аргумент на користь екобіоцентризму.

Захищати слабкого, нічого натомість не одержуючи, просто через

100

справедливість, завжди вважалося шляхетною рисою людського характеру. Такі вчинки здавна високо цінувалися суспільством, а люди, що їх робили, мали багато послідовників. І навпаки, переслідувати в усьому свою користь — не найкраща людська якість.

Критика ідеї ноосфери

Основоположники учення про ноосферу (Е. Леруа, П- Тейяр де Шарден, B.I. Вернадський) вірили, що людський розум, перетворюючись в планетарну геологічну силу, приведе до більш досконалих форм буття. У деяких випадках ноосфера взагалі розглядалася як повне усунення зла, узагалі як благо. Люди, що стоять біла витоків цих ідей, поступово перетворилися в ікони, а їхні погляди довгий час не підлягали сумніву і стали свого роду теоретичним обґрунтуванням переоблаштування природи.

Так, відомий радянський географ і письменник І.М. Забєлін писав: “Усе, що зараз відбувається з людством, підводить його впритул до виконання дійсно тільки йому властивої і призначеної місії — до керування природними процесами спочатку на земній кулі, а потім і в навколосонячному просторі. Техносфера і ноосфера можуть бути, так би мовити, підведені під одну загальну категорію — вони важелі, за допомогою яких людство приступає до керування як своїм життям, так і природою земної кулі” (155).

Людство мало б іти за спеціальним шляхом “ноосферного розвитку”, глобальною метою якого “є забезпечення благополуччя людини, підвищення рівня якості її життя, збереження фізичного і духовного здоров'я... Ноосферний розвиток у центр уваги ставить людину...” (158) Втім, сучасні епігони недалеко пішли від одного з основоположників навчання про ноосферу П. Тейяра де Щардена, що писав про те, що процеси еволюції стануть підпорядкованими людському керуванню, “природа підкориться ноосфері”, і мовляв це буде досягнуто шляхом “технологічного керування природою”. Будь-яка жива істота, як він думав, “стане штучною”. Згідно ідеї про ноосферу, подальший розвиток природи мислиться як процес, що повинний бути підпорядкованим процесу розвитку людини.

Як ми бачимо, сутність ідеї про ноосферу — жорстко антропоцентрична. Ні про яку рівноправність співіснування з дикою

101

природою немає і мови, природою треба маніпулювати, її потрібно видозмінювати, скоряти заради “забезпечення благополуччя” тільки одного виду — людини. Таким чином, зусилля з заміни біосфери ноосферою стають формою насильства, тому що природні процеси переборюються технологічними засобами. Реально ноосфера приводить до техносфери.

Останнім часом ряд сучасних вітчизняних і закордонних авторів все частіше піддає учення про ноосферу критиці (Кутырев, 1990, 1994, 2001; Вінер, 1999; Левіт, 2000; Борейко, Морохин, 2001; Штильмарк, 2001). Так, популярний на пострадянському просторі американський історик природоохорони Д. Вінер назвав учення про ноосферу “утопічною і науково неспроможною ідеєю” (154). Відомий російський фахівець в області заповідної справи, д.б.н. Ф.Р- Штильмарк лише: “Сама по собі ідея ноосфери, ідея гармонійного злиття природи і суспільства, в основі своїй є глибоко релігійною і на сьогоднішній день утопічною” (157). З ним згоден і німецький філософ Г.С. Левіт, який заявив, що “концепцію переходу біосфери в ноосферу” не можна вважати науковою (151). Ще більш критично настроєний російський філософ В.А. Кутирьов: “Це учення із самого початку несло в собі елементи утопії... Зараз ноосфера в стадії інтенсивного втілення і за масштабами суперничає з “чистою” біосферою. З'явилась загроза існуванню природи як самостійної цілісності” (153).

З погляду екологічної етики учення про ноосферу неетичне, тому що воно не розглядає дику природу як ціль, як самостійну цінність, як суб'єкт, що має на існування таке ж право, як і людська цивілізація. Навпаки, природа — це всього лиш засіб для керування, контролю і скорення на благо людини. Однак, незрозуміле, хто дозволив людині взяти на себе роль Бога? Це — по-перше. По-друге, помилка B.I. Вернадського й інших авторів “ноосфери” у тім, що вони думали, що розум завжди веде