Реферат

на тему

„Суспільно-політичні ідеї В.Вернацького”

Десятиліттями, цілими століттями вивчатимуться і поглиблюватимуться його ідеї, а в працях відкриватимуться нові сторінки, які ставатимуть джерелом нових пошуків. Багато дослідників наснажуватимуться його гострою, настирливою, завжди геніальною творчою думкою; молодим поколінням він повсякчас буде вчителем у науці та яскравим взірцем плідно прожитого життя”.

Так сказав про Вернадського — особистість планетарного масштабу — академік Олександр Ферсман. В особі Володимира Івановича блискуче поєднувалися геніальність ученого-теоретика, талант практика-експериментатора, хист організатора. Він — автор широковідомої праці “Біосфера”, багатотомної монографії “Історія мінералів земної кори”, безлічі книжок та статей. Але найголовнішим його внеском у науку стало вчення про ноосферу, яке докорінно змінює наш науковий світогляд. Суть цього вчення — органічний зв’язок космосу з життям людства.

140 літ тому в березні, коли оживає, оновлюється природа, він народився. За документами, сімейними переказами, спогадами сучасників, учених простежуємо його родовід, долю, нелегкий шлях.

Його пращур був у війську Богдана Хмельницького Почати, мабуть, треба з того, що один з його пращурів, шляхтич Верна, хоробро боровся у визвольній війні Богдана Хмельницького проти ляхів. Поляки скарали його на смерть. Нащадки того Верни (Вернацькі) жили на Січі, були там і старшинами, і “військовими товаришами”, себто рядовими.

Прадід Володимира Івановича — запорожець Іван Никифорович — навчався в Переяславському колегіумі, потім у Києво-Могилянській академії, а коли імператриця Катерина ІІ зруйнувала Січ і переслідувала козаків, утік на Чернігівщину. По кількох роках тихого життя його обрали священиком у селі Церківщині. Піп з цього чоловіка вийшов нікудишній. Йому швидко набридло хрестити, хоронити, взяв та й повісив замок на храмі. Якось парафіяни зажадали, аби священик відспівав небіжчика. Той відмовився. Тоді люди силоміць потягли Івана Никифоровича на цвинтар, де він, не стерпівши наруги, помер у всіх на очах: розрив серця, по-нинішньому інфаркт.

Дід Володимира Івановича — Василь Іванович — з дитинства мріяв стати лікарем, потай від батька, але з благословення матері, пішки вирушив до Москви і вступив у медико-хірургічну академію. Голодував, бідував і вчився... У чині штаб-лікаря брав участь у багатьох походах Олександра Суворова, навіть у легендарному переході через Альпи по Чортовому мосту. Коли полководець задумав свій знаменитий прорив з ворожого оточення і вивів армію в безпечне місце, то там залишив лазарет під наглядом військового хірурга Вернацького. Шпиталь захопили французи й побачили, що, крім російських солдатів та офіцерів, Василь Іванович годував, лікував близько тисячі їхніх земляків, а ще італійців, австрійців. Для нього вони були не полоненими, не ворогами, а людьми, котрі потребують допомоги. З батькових розповідей Володимир Іванович дізнався, що за гуманне ставлення до поранених штаб-лікар Вернацький “одержав у Парижі з рук Наполеона орден Почесного легіону”, який занесли до його послужного списку (зберігається в архіві Російської академії наук).

Повернувшись з походів після 1800 року, Василь Іванович одружився з рідною сестрою діда відомого письменника і публіциста Володимира Короленка. Зі спогадів сучасників Катерина Яківна постає жінкою енергійною, наділеною вольовим характером. Під час війни 1812 року хірург Вернацький знову брав участь у ратних кампаніях, і вона часто супроводжувала свого Василя.

У родині Вернадських навіть зберігся переказ, що Лев Толстой у романі “Війна і мир” вивів їхню бабусю в образі “штаб-лікарської дружини”, яка пробивалася з обозом до чоловіка. Це схоже на правду, бо батько Володимира Івановича був особисто знайомий з автором твору і міг розповісти йому про матір.

Після війни Василь Іванович працював у Київському військовому шпиталі. У 1826-му за вислугу років здобув чин колезького радника, що давало йому право на потомствене дворянство. Скориставшись цим, він змінив прізвище Вернацький на Вернадський.

Єдиний його син Іван народився в Києві, тут навчався, блискуче закінчив університет, викладав у гімназії, звідси їздив у відрядження за кордон “для вдосконалення в політичній економії”. Йому було тоді лише двадцять два роки, але в ті часи молоді люди поспішали увійти в життя й науку. Невдовзі захистив магістерську та докторську дисертації, очолив кафедру політичної економії спочатку в Київському університеті, а затим — у Московському.

Одразу по смерті чоловіка Катерина Яківна переїхала до сина. Для них образ Василя Івановича був овіяний ореолом лицаря “без страху й докору”, обоє сумували, не маючи ні його портрета, ні фото. Одного разу, завітавши до книгарні, Іван Васильович угледів на стіні літографію, яка вразила схожістю з батьком. Зблизька ця картина ще більше нагадувала знайомі риси. То було зображення Джорджа Вашингтона — першого президента США. Купив літографію і ніколи з нею не розлучався. Тепер вона висить у Кабінеті-музеї академіка Вернадського, замінюючи собою портрет його діда.

У Московському університеті Іван Васильович довго не затримався. Вабила столиця, відкриваючи куди ширші перспективи. Переїхав туди й одразу поринув у бурхливе петербурзьке життя. Викладав у Головному педагогічному інституті, в Олександрівському ліцеї. Увійшов до Вільного економічного товариства, завідуючи його політико-економічним комітетом. Став членом Центрального статистичного управління Міністерства внутрішніх справ. Одночасно готував матеріали для тижневика “Економічний покажчик”, який зібрався видавати. Журнал почав виходити з кінця 1857 року. Відбулося знайомство Івана Вернадського з редколегією “Современника”, очолюваного Миколою Чернишевським та Миколою Добролюбовим. Між двома виданнями спалахнула полеміка з селянського питання, що дала змогу авторам “Современника” вільно висловлювати погляди. За рік як додаток до “Економічного покажчика”