Незабаром він побрався з Анною Петрівною Константинович, дочкою українського поміщика. Її дід Христофор Опанасович свого часу був сотником переяславської козацької сотні, а батько Петро Христофорович — артилерійським генералом.

Анна Петрівна виховувалася у приватному пансіоні в Києві. Була музикальна, дуже любила українські народні пісні. У Петербурзі давала уроки співу й виступала у хорі композитора Балакірєва. Весела дівчина з синіми очима та дзвінким голосом наповнила дім сміхом, музикою.

12 березня 1863-го в Північній Пальмирі у Вернадських народився син Володимир, а невдовзі дві доньки — Ольга й Катерина. Петербурзьке дитинство не залишилося в пам’яті хлопчика. Йому виповнилося чотири роки, коли сім’ю спіткало горе. На засіданні політико-економічного комітету Вільного економічного товариства Іван Васильович засперечався з опонентами, пристрасно доводячи, що не можна змішувати велике виробництво і велику земельну власність. —

Оскільки, як зазначаю я в своєму проспекті політичної економії, велика земельна власність є перешкодою до благоденства поселенців... Ось, будь ласка, сторінка...

Нахилився до столу, вглядаючись у розгорнуту брошуру, і раптом, зронивши голову на руки, знепритомнів. З усіма запобіжними заходами відвезли його додому. Лікарі виявили у професора крововилив у мозок.

Вичунявши, Іван Васильович перестав читати лекції, полишив громадську роботу, обрав собі спокійне місце керуючого конторою Державного банку в Харкові й перевіз туди родину.

Харківське життя здавалося Володі найкращим, яке можна тільки бажати. Збирав гербарії і спрагло всотував у себе враження від навколишньої природи, вловлював не лише її зовнішні ознаки, а й відтінки барв, блисків, звуків. Захоплювали й вечірні прогулянки перед сном з двоюрідним дядьком Євграфом Короленком. Обидва любили спостерігати небо, зорі, надто Чумацький Шлях; обидва любили — один розказувати, другий слухати. Після таких розповідей світляні цятки, розсіяні у високості, оживали в хлопчиковій уяві. Місяць населяли незвичайні істоти. І жадоба пізнати загадковий космос оберталася в таємну пристрасть.

У Харкові Володя вступив до гімназії й охоче взявся за підручники. Перед тим провів літо в родовій садибі українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Уперше прочитав його повісті, які нагадували гоголівські “Вечори на хуторі біля Диканьки”, але були ближчі до того, що бачив довкола.

Нова посада аж ніяк не задовольняла непосидливого Івана Васильовича, і він вирішив повертатися до Петербурга, своєї журнальної та видавничої діяльності. Напередодні переїзду побував у закордонному відрядженні, взявши з собою сина. У Мілані в готельному кіоску купив газету “Вперед”. Її видавав відомий російський емігрант, філософ Петро Лавров, давній знайомий Вернадського. Читаючи, натрапив на повідомлення про циркуляр, що забороняв у царській імперії друкувати книжки, брошури, статті українською мовою. Руки безсило опустилися, газета впала на коліна. Володя підняв її і теж прочитав. —

Що це означає? — запитав син.— Навіщо?

І тоді батько розповів йому про минуле України. Про боротьбу багатостраждального народу за незалежність. Про таємне антикріпосницьке Києво-Мефодіївське братство, одним з організаторів якого був дядько Володиної мами — Микола Гулак.

Малий Вернадський повернувся додому українцем і за своєю прихильністю та симпатіями залишився ним на все життя.

У північній столиці активно студіював українську літературу. Брав книжки в бібліотеках, купував у букіністів. У себе вдома на стелажах знайшов номери журналу “Основа”, що його видавав у Петербурзі спільно з Василем Білозерським Панько Куліш. Розпитував батька про Тараса Шевченка, Михайла Максимовича та інших діячів національної культури, з якими той не раз зустрічався. Навіть склав вірш (мабуть, єдиний художній твір Вернадського). Починався він так:

Украина, родная моя сторона,

Века ты уже погибаешь...

Но борешься, бьёшься, бедняжка, одна

И в этой борьбе изнываешь...

“Інстинкти осіб, в чиї руки потрапила влада, розгнуздані”

З осені 1876-го Володимир — учень Першої петербурзької класичної гімназії. Тут викладали історію, філософію, а найперше іноземні мови. Згодом він самотужки опанував ще кілька з них. Отож літературу, переважно наукову, читав 15 мовами, деякі статті писав по-англійськи, по-французьки і по-німецьки. А історією та філософією цікавився до кінця днів своїх.

Однак прагнення гімназистів більше дізнатися про навколишній світ, планети, Сонце не діставало офіційної підтримки. Така система навчання створювала для них мовби духовний футляр. Тим, хто хотів серйозно й глибоко пізнавати життя природи й суспільства, залишався шлях самостійної роботи, самонавчання. Вернадський згадував: “Дивно, але потяг до природознавства посилила в мені саме покалічена класична гімназія завдяки тому внутрішньому, підпільному життю, яке точилося в ній, коли в це середовище потрапляли талановиті юнаки-натуралісти”.

У 1880-му батько подарував йому на іменини книжку “Походження видів” англійською мовою. Читання Дарвіна дало поштовх ближче ознайомитися з розвитком природознавства за кордоном: передплатив англійський журнал “Природа”.

За рік Володимир Вернадський вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. В нього з’явилася можливість відчути безмежність справжньої науки на відміну від обмеженого, спрощеного світу навчальних посібників. Вузівське викладання не зводилося, як у гімназії, до визубрювання підручників. Серед професорів були світила науки: Менделєєв, Докучаєв, Бекетов, Сєченов, Бутлеров. Усі вони ґрунтовно проводили наукові дослідження, експерименти та розповідали слухачам про свою роботу, пошуки і сумніви, про те, що належить ще відкрити. Студенти мовби бачили на власні очі життя науки, боротьбу думок, нові досягнення і, головне, перспективи. Розуміли, як ще багато незвіданого в природі.

У ті роки до Володимира прийшло кохання. Наталя Старицька була чудова дівчина: розумна, освічена, гаряча вдачею і водночас скромна, навіть сором’язлива. Вони подружилися на заняттях студентського науково-літературного товариства. Юнак мав намір, закінчивши університет, покинути Росію надовго, може, назавжди. Його обурювали самодержавство, невикорінена спадщина