Правдиво зображуючи нову дійсність, письменники показують знищення самих підвалин села під натиском капіталізму, розклад сільської громади тощо, чим твори їх протистояли народницькій літературі, підтверджуючи марксистський аналіз стану села і дальших шляхів його розвитку. Наголос ставиться саме на класовій боротьбі між новими групами в селянстві. Посилення антагонізму на селі, ріст індивідуалістичних настроїв і жадоби наживи надто помітними стали уже в кінці XIX ст. Капіталізм, як зазначав Панас Мирний у листі від 23.11 1902 р.

У ліберально-буржуазних письменників є чимало оповідань, в яких правдиво зображується становище селянства, однак класова боротьба на селі підмінюється показом боротьби селянства з адміністрацією, з «сільськими п'явками» — волосним писарем, старшиною, урядником, становим, справником, тобто критикуються окремі вади існуючого ладу і не ставиться питання про повалення його в цілому. Прикладом можуть служити твори Г. Коваленка-Коломацького та М. Левицького, в яких висміюються дрібні царські посіпаки — становий, земський справник тощо. Інколи класовий антагонізм у суспільстві підмінюється суперечностями в сфері духовній, як, наприклад, в оповіданні Павла Смутка (П. Стебницького) «Не по-людськи» (1904).

Талановитіші з буржуазно-демократичних письменників створювали правдиві, реалістичні картини тяжкого народного життя, злиднів, темноти, економічного гноблення. На прикладі кращих творів О.Кониського, М.Левицького, Д. Марковича бачимо глибоку внутрішню суперечність між їх ліберально-народницькими поглядами і життєвою правдою, що втілювалась в їхніх оповіданнях. Однак сама манера зображувати село переважно крізь призму підлакованого етнографією побуту впливала на розв'язання теми. Це призводило до того, що село в них, говорячи словами Лесі Українки, подавалось «в дещо святковому вигляді», а селяни — «крізь легенький, а часом і досить густий серпанок ідеалізації». Особливо ясно це видно в оповіданнях Ганни Барвінок, котрі друкувалися і на початку XX ст.

Етнографізмом підмінявся аналіз соціальних антагонізмів на селі. Ліберально-народницька література кінця XIX ст. своє головне завдання бачила у відтворенні національного побуту різних класів і станів українського суспільства. їхні твори — це здебільшого етнографічні малюнки, ніби протокольні записи різних подій на селі (оповідання В.Кравченка, О.Білоусенка-Лотоцького). Звернення до побуту й етнографії часто перетворювалось на самоціль, на довгі описи обрядів, звичаїв тощо.

Невелика художня спадщина і Дмитра Маркевича (1848— 1920). 1908 р. вийшла його збірка «По степах та хуторах», присвячена зображенню тяжких злиднів бідноти села («Шматок», «У найми») і міста («Сюрприз»). Персонажі його творів — люди «скривджені, забиті, одурені» («Бразиліяни»). Характерною рисою Марковича є глибока людяність його образів, вміння знайти іскру людського в найчорніших, на перший погляд, людських серцях («Іван з Буджака», «Два платочки», «На Вовчому хуторі»). Письменник закликав в «людині завше бачити людину», вважаючи, що «в самому великому злочиннику лежать людські іскорки тепла і добра, треба їх розшукати, освітити...».

Проголошення просвіти як єдиного засобу для поліпшення долі народу, ідеї класового миру і заперечення революційних шляхів зміни суспільного ладу були поширеними навіть після першої російської революції. Оспівування просвіти і тихої, непомітної, але єдино нібито корисної просвітницької роботи на селі заповнювало багато творів молодих письменників: «Довгий ряд днів» (1905) Л. Пахаревського, «Сумна стежка» (1907) О. Биби, де в дусі Кониського представлено ідеали молоді.

Без знання подібних творів, що поширювались не лише в кінці XIX, а й у XX ст., не можна зрозуміти багатьох молодих письменників початку XX ст., які або продовжують оці сумнівні «традиції», або різко їх висміюють у сатиричних творах (як, наприклад, цикл «З літопису преславних діяннів панків Присташів» — 1891 А.Кримського).

Характерно, що навіть ті молоді письменники, котрі фактично у своїй практичній діяльності дотримувалися програми колишніх «українофілів» і в творах втілювали їх ідеї, нерідко висміюють цих «свідомих українців», абстрактну любов до «народу», а не до «мужиків» («Хатнє лихо» і «Просвітник» М. Левицького, «Поштова скринька» М. Новицького). Викриття тогочасних «народолюбців», «бездонної пропасті між наміром та ділом» —тема багатьох творів Н.Кибальчич («Речі»—1905), Л. Яновської («Дарочка»—1903), Грицька Григоренка («3-й нарис»—1907) та ін. О. Маковей написав чимало сатиричних новел і нарисів («Казка про невдоволеного Русина» — 1895, «Виклад про крамниці»— 1895, «Як я продавав свої новели»—1895, «Народний дім» — 1898, «Новітній плуг»—1898, «Два ставки»—1898), в яких блискуче розвінчав тодішню західноукраїнську інтелігенцію, що вихвалялася «культурно-просвітньою» роботою серед народу, а по суті була глибоко чужою йому і не безкорисливою в своїх інтересах.

Виникають жанри записок про пережиті події («Спогади судового слідчого» Д. Марковича, «Записки лікаря» М. Левицького), ліричного нарису («Ріпаї» Д. Марковича), подорожніх нотаток та багато нових різновидів класичного оповідання: ескіз, фрагмент, малюнок, мініатюра, образок, новела, етюд, психоновела, шкіц, нарис, казка, гірська акварель, сильветка, психологічні арабески, імпровізація, панорама тощо.

Ці форми використовували й демократичні письменники. Так, деякі твори С. Васильченка більше нагадують нариси, картинки, ніж оповідання («На хуторі»), як і в М.Коцюбинського («Хвала життю!», «На острові»). Свої порівняно великі речі Васильченко називав «новелістичними романами й повістями» («Петруня», «Осінній ескіз», «За мурами»). Він обстоював потребу малих форм у літературі. І.Франко, хоч писав романи і повісті, все ж вважав себе «мініатюристом і мікроскопістом», що звик знаходити цілий світ у краплі води. У Дніпрової Чайки улюбленим жанром була легка, зграбна, гарна мініатюра.

Причина поширення «малих форм» у літературі початку XX ст. полягає, зокрема, у зверненні письменників до поглибленого психологічного аналізу, до фіксації скороминущих настроїв і почуттів людини. На початку XXст., коли посилилась увага до психології людини, до зображення її переживань і т. п., письменники, подаючи не довгі