Модерністи ж намагалися відображати «загальнолюдське», надкласове, душу людини, відірваної від суспільства, самотньої, трагічно безсилої. У них — індивідуально-психологічне бачення людини, в той час як у демократів людина постає в нерозривних зв'язках із суспільством. Ця глибока внутрішня протилежність між реалістами і модерністами випливає з особливостей їх свідомості, мислення, їх поглядів на людину і суспільство. І саме в цьому визначається вплив ідей марксизму-ленінізму на демократичних письменників, які прагнули до відтворення всіх суперечностей і взаємовідносин нової дійсності, нового етапу визвольного руху, звертаючись до прози різних епічних жанрів.

На початку XX ст., в хвилюючі дні революційного передгроззя, письменник повинен був не лише створювати картини тяжкого життя народу, а й глибоко замислюватись над тими шляхами, якими можна було поліпшити долю народу, здобути йому щастя. Проте деякі письменники, правдиво показуючи нестерпне становище селян і класову боротьбу, не бачили ніякого виходу. Ліберально-буржуазні діячі засуджували революційні виступи робітників і селян, закликали до легальної культурно-просвітительської роботи, проголошуючи освіту єдиним засобом боротьби за поліпшення становища простого народу, виступаючи за дрібні реформи: організацію ощадних кас, гуртовий викуп панської землі тощо. Ідеологом цього буржуазно-ліберального руху на Україні в передреволюційний час був М. Левитський, організатор хліборобських спілок на Херсонщині, економічне прожектерство якого так гостро висміяв свого часу В.І.Ленін. Однією з популярних в тогочасних ліберальних колах ідей М. Левитського була ідея кооперативних товариств, хліборобських спілок, яка знайшла відгук в художніх творах навіть деяких демократичних письменників — «Понад Дніпром» (1897) І. Карпенка-Карого, «Рубають ліс» (1914) А. Крушельницького та ін.

Розуміння непримиренності інтересів різних класів викликає цілий ряд творів, в яких висміюється «філантропічна діяльність» інтелігенції, «латання» суспільних порядків — «Лялечка» (1901) М.Коцюбинського, «Уночі» (1909) Дніпрової Чайки, «Душа поета» (1913) М. Чернявського, робиться висновок, що всі ці заходи нічого не дадуть за існуючих соціальних умов. Кращої долі можна добитись тільки шляхом революції («Богиня революції»— 1904 Н. Романович-Ткаченко) —таке пересвідчення демократичних письменників. Ще на початку XXст. в їхніх кращих творах знайшли своє відображення наростання революційної хвилі в країні, заклики до боротьби з урядом, передбачення майбутньої бурі. В мініатюрі «Плавні горять» (1900) Дніпрова Чайка осуджує «сонний морок» і вітає тих, хто шукає «стеж-ки певної в темряві», не боїться жертв на шляху до вселюдського ясного щастя, волі й братерства. Думка про те, що щастя — в житті для інших, в боротьбі за визволення народу, пронизує твори, в яких ставиться питання про співвідношення особистого і громадського (у Лесі Українки, Коцюбинського, Романович-Ткаченко).

Революція 1905—1907 рр. була з радістю зустрінута кращими прогресивними письменниками України. Деякі брали особисту участь у подіях, інші підтримували й надихали своєю творчістю революційні сили. І в роки революції, і в тяжкі роки реакції вони залишались вірними прогресивним ідеалам, боролись і далі з царизмом, відгукуючись на найбільш актуальні питання часу. Кожен з них по-своєму реагував на героїчні події. Революційним піднесенням у країні надихані такі твори тогочасної прози, як «Persona non grata» (1903—1910), «Він іде!» (1906), «Сміх» (1906), «Невідомий» (1907), «Регзопа gгаtа» (1907) М. Коцюбин-ського; «Сон» (1905) Панаса Мирного; повісті «Весняна повідь» (1905) і «Блискавиці» (1906), оповідання «Товариші» (1908) М. Чернявського, новели Васильченка, Тесленка, Романович-Ткаченко та ін.

Для передових письменників Росії й України, що зазнали благотворного впливу ідей наукового соціалізму, характерний нерозривний зв'язок їх життя й творчості з революційно-визвольним рухом. Не випадково І. Франко, який в свій час багато зробив для популяризації соціалістичних ідей в Галичині, у 1907 р. писав про своє захоплення «самопожертвою і геройською дисципліною» соціал-демократів Росії. Творчість революційно-демократичних письменників була спрямована на активну підтримку народної революції, на боротьбу з усіма контрреволюційними силами. Правильно зображуючи дійсність, ця література об'єктивно йшла в річищі пролетарської боротьби, так чи інакше допомагала розвиткові й зміцненню марксистської думки на Україні.

Демократичні письменники підтримували своєю творчістю боротьбу більшовицької партії з літературною реакцією. Прогресивні письменники України пристрасно боролися проти всіх ворожих течій у літературі за реалістичне мистецтво, ідейність літератури, за зв'язок її з народом. їх твори завжди були соціально загострені, тенденційні в найкращому розумінні цього слова. Проповіді безтенденційності, аполітизму демократичні письменники протиставляли мистецтво політичне, бойове. В творчості прогресивних письменників червоною ниткою проходить тема ролі мистецтва, творця в суспільній боротьбі, яку вони розв'язують з найпрогресивніших позицій, обстоюючи дійовість літератури як зброї у боротьбі з ворогом («Intermezzo» М.Коцюбинського), висміюючи і засуджуючи ідеї «чистого мистецтва».

Вірні своїм переконанням, демократичні письменники, а за ними й деякі письменники ліберального табору виступали з гнівним викриттям всього того страшного, чорного, реакційного, що насунулося на країну разом з поразкою революції. У таких творах, як «Сміх», «Він іде!», «Persona non grata» М. Коцюбинського, «Дурниця» Панаса Мирного, «Товариші», «Проклятий город» М. Чернявського, «Коли акації цвіли» Л. Пахаревського, «Таємниче вбивство», «Коляда» М. Левицького та ін., надзвичайно реалістично, правдиво змальовано атмосферу обшуків, доносів, арештів, вистежувань, шпигунства, судів, репресій, погромів. Особливо яскраво показана обстановка на селі років реакції, засилля куркулів, попів і поліцейських у А. Тесленка