Формування Литовсько-Руської держави (Великого князівства Литовського)

Литовсько-Руська держава (13-16 вв.), назва гетеронаціональної держави, до складу якої входили лит., білор. та укр. землі. Л.-Р. д. була заснована на федеративному принципі, і поодинокі її частини користувалися широкою автономією. Найвища влада була зосереджена в руках великого кн. і опиралася на держ.-політ. устрій февдалізму. Для допомоги великому кн. була покликана великокняжа рада, складена з панів, спочатку з дорадчим, а згодом співвирішальним голосом у держ. адміністрації. Столиця держави була з 1323 p. у Вільні. Лит. держава формувалася під впливом експансії нім. хрестоносних орденів, боротьби з Гал.-Волинською державою, татарами, а згодом Польщею і Московщиною. Наступ литовців на укр. й білор. землі почався вже за засновника Лит. держави великого кн. Мендовга (1230-і pp. — 63). За великого кн. Ґедиміна (1316-41) і його сина Ольґерда (1345-77) під владою Литви опинилися Пинщина, Берестейщина. Чернігово-Сіверщина, Поділля, Переяславщина та Київщина. Укр. землі та їх князі, ослаблені тат. наскоками та внутр. роздрібленістю, майже без опору були інкорпоровані у Лит. державу й узяли участь у держ. адміністрації. Політ. і культ. життя Л.-Р. д. розвинулося на іст. традиціях Київської й Гал.-Волинської держави. Староруська (укр. та білор.) мова стала держ. мовою, а судівництво спиралося на правні традиції руського княжого судівництва (див. Литовсько-руське право, Литовський Статут). Литовці перебрали також руський військ. досвід — орг-цію війська та будування фортець. Династичні споріднення руських і лит. княжих родів зміцнювали асиміляційний процес лит. елементу. Руські (гол. укр.) князі входили до складу великокняжої ради і разом з лит. панами становили провідну верству держави. Правос. церква мала змогу вільно розвиватися і впливати на культ.-осв. розвиток країни. В містах розвивалися ремесла й торгівля. Але після 1385 p., коли великий кн. Яґайло (1377 — 92), уложив 1385 у Креві з Польщею унійний договір (див. Кревська унія), стаючи поль. королем, відносини в Л.-Р. д. змінилися. Польща, зайнявши Галичину в 14 в., намагалася поширити свої політ. та .рел. впливи на сусідні укр. та лит.-білор. землі. У 1385 р. Л.-Р. д. перестала бути незалежною державою, хоча зберігала власний держ. устрій. Прополь. політика Яґайла викликала сильну лит.-руську опозицію, яка боролася з наступом польонізації і латинізації політ. та культ. життя держави. Спочатку лит.-руську опозицію очолив великий кн. Витовт (1392 — 1430), який співпрацював з укр. князями і плянував зовсім унезалежнити Л.-Р. д. від Польщі та поширити територію на півд. і сх. Однак, програвши битву з татарами 1399 р. над р. Ворсклою, Витовт був змушений шукати згоди з Яґайлом. В Городлі 1413 р. було уложено нову поль.-лит. унію, яка обмежила участь правос. у держ. управлінні Л.Р,. д. та зрівняла панів латинського обряду з поль. шляхтою. Нову опозицію очолив брат Яґайла, великий кн. Свидригайло (1430 — 35), який був прихильно наставлений до укр.-руського резистансу. Проруська політика Свидригайла спричинилася до внутр. розбиття політ. сил Л.-Р. д. Пропольська сторона вибрала на великого кн. Жигмонта Кейстутовича (1435-1440), а Свидригайло осів на Волині, яка на короткий час стала фактично окремою державою. По смерті Жигмонта великим кн. проголошено Казіміра Яґеллончика (1440-92), який продовжував прополь. централістичну політику супроти укр.-білор. земель. Зріст опозиції руських кн. примусив Польщу до поступок, і в Києві посаджено кн. Олександра (Олелька) Володимировича, внука Ольґерда. Це на деякий час посилило руські впливи в державі. Проте вже по смерті Свидригайла скасовано Волинське князівство (1452), а по смерті Семена Олельковича (1470) Казімір зробив своїм намісником у Києві литвина Ґаштовта. Посилення поль. впливів у Л.-Р. д. призвело до нової змови, на чолі з кн. Михайлом Олельковичем. Змову викрито (1481) і багато учасників було страчено.

Зростання поль. впливів на руських землях сприяло орієнтації правос. укр. і білор. князів на Моск. князівство, яке, після перемоги над татарами, ставало сильною централізованою державою. Моск. великий кн. Іван III проголосив себе оборонцем православної віри й спадкоємцем київської великокняжої династії. Це загострило давній конфлікт між Литвою і Москвою і призвело до ряду воєн між ними. На поч. 16 в. до Москви були приєднані майже всі Чернігово-Сіверські землі. 1508 р. вибухло нове повстання руських князівств проти Литви, очолене кн. Михайлом Глинським і його братами. Метою його було відірвання від Литви України-Білоруси та відновлення Руської держави. Це була остання спроба українських князів протиставитися Польщі та Литві. Повстання не вдалося, і Глинські були змушені втекти до Москви.

Польща за всяку ціну намагалася опанувати Лит. князівство та перетворити персональну унію, проголошену в Креві, на реальну унію двох держав. Поляки старалися використати для цього менших лит. панів, яким було обіцяно зрівняння в правах з поль. шляхтою. Проти унії виступили великі лит. пани, вбачаючи в ній ліквідацію Л.-Р. д. Не зважаючи на значний опір з боку Литви, було проголошено в Любліні 1569 р. унію Польщі з Литвою, які стали однією державою — «Річчю Посполитою» (див. Люблінська унія), хоч Литва й надалі зберегла деяку держ. автономію. Руські землі В. Лит. князівства були поділені: укр. землі, за винятком частини Підляшшя і Полісся, перейшли під владу Польщі, білор. майже цілком залишилися в складі В. Лит. князівства. Таке правне становище В. Лит. князівства затрималося аж до розборів Речі Посполитої. Див. ще ЕУ І, стор. 431-36, 634-35,