“Рівному йому не бачу

в сучасній українській прозі... “

(Михайло Осадчий).

Павло Федюк – український новеліст кінця ХХ ст.

Народився в селі Рушури на Коломийщині на самого Івана-Купала 1948 р. у “самому пеклі”, як пише сам письменник.

Своє дитинство згадує, як кровавий кошмар.

Про те страхіття геноциду, яке вчинили мадярські фашисти в травні 1943 р. він написав у своїй художньо-документальній повісті “Рунгурська трагедія”. Про весь той жах йому розповіла мати, тато і ті очевидці, що вирвалися з того пекла, яким стало рідне село, в якому одночасно палало 630 дворів, а мадярські карателі вбивали все, що попадалося їм під руки. В селі мадяри вбили тоді 85 чоловік, з них 15 дітей – 7 немовлят. Взагалі вбито біля 2,5 тис людей. Чотири місяці у селі стояв фронт. У його діда було 14 душ родини, живим залишився тільки Павлів батько.

“Над селом мого дитинства стояла густа хмара смертей, жіночого голосіння, яке переривали хіба що лише вибухи та автоматні черги. І все це творилося аж до кінця 50-х рр.”

Ось такі картини бачили дитячі очі письменника щодня. Мати постійно сушила сухарі, і завжди стояли спаковані речі, тому що кожної хвилини могли прийти і відправити у висилку.

Не було що їсти, в що одягтися, тому що всі зароблені гроші в лісі йшли на податки, бо за недоїмку – висилка в Сибір. Батько Павла Федька навіть зрізував у саду яблуні, бо за них здирали великі податки, так що та яблуня не могла того відродити навіть за 10 років.

В дитинстві він дуже часто хворів. Кілька раз помирав. На 3-му році лежав уже чорним полінцем, коли до хати зайшов тато і сказав: “Ади, те, що я найбільше люблю, те Бог хоче в мене відібрати. А най краще умре, ніж я маю дивитися, як воно мучиться”. З цими словами і пішов робити труну. Та якась циганка допомогла йому видужати.

Батько загинув, коли Павлові було 10 років. З того часу і почалося його самостійне трудове життя. Крім господарки залишилось 10 бджолиних сімей.

Коли одного разу в час роїння бджіл, він обдивлявся вулики, його дуже сильно обжалили бджоли. Він кілька днів лежав нерухомо, почалася алергія.

Служив у радянській армії. Служба здавалася йому медом, бо можна було 3 рази попоїсти теплої страви.

Після армії влаштувався кореспондентом у Верховинську райгазету “Світанок”. Він писав новели, нариси і записував гуцульський фольклор, легенди, демонологію, які потім лягли в основу його творів.

У 1971 р. він вступив на перший курс факультету журналістики Львівського державного університету. 12 років після відкриття нашої студентської організації прийшлося займатися лісозаготовками в Удмуртії та Приураллі.

У 1978 р. він помирав третій раз. Вантажівка ЗІЛ-130 перекинулася на великій швидкості і загорілася.

Про видання книжки не могло бути й мови. Його ім’я було в списку заборонених. Аж у 1988 р. Євгенові Гуцакові якось вдалося провести цензуру і його книжка “Нічна зозуля” вийшла у світ, за неї його прийняли до Спілки письменників України.

У вересні 1992 р. П.Федюк і Левко Різник налагодили видання газети “Літературний Львів”. Зараз Павло Федюк є редактором цієї газети.

У 1994 р. за збірку новел “Самотня зірниця” йому було присуджено Всеукраїнську премію “Благовіст-93” за кращу прозову книжку року.

Підготовлені до друку і чекають кращих часів роман “Депресія”, збірка новел “Звір з людським серцем”, повісті “Глибоке дзеркало” та “Двоє зайвих”, збірка поезій “Серед гір і в садах”.

Дві п’єси вже поставлені, а п’ять ще чекають свого режисера. Але на все свій час.

Павло Федюк пише:

“Слово – це мова душі людської, пронизаної вітрами часу. Слово – щира пісня козацької дівчини Марусі Чурай. Слово – вартовий волі народу нашого, яке коло нього на віки вічні поставив Кобзар.

Слова із народного болю -“невимовлені” – Василя Стефаника, найбільшого українського поета, як писав І.Я.Франко після Т.Г.Шевченка. Як людина, яка її душа, таке і слово.

І сьогодні автори прагнуть по-своєму сказати про той час, шукають у своїх думах найживіші мотиви, щоб заспівати “свою пісню”.

Манерою письма Павло Федюк не схожий на інших своїх ровесників, у цьому мають нагоду переконатися читачі. Народившись в Карпатах, він вірний любові до рідних гір і в тому, що виходить з-під його пера. Йому близька і зрозуміла Гуцульщина, він знається на людських характерах, він відчуває музику та барви народної мови.

Долі його літературних героїв – це драматичні, живописні картини того часу. Відтворена в його повістях і оповіданнях дійсність має начебто не тільки перший видимий план, а й багатосмислове підгрунття, закорінене в народній творчості, в народних віруваннях. Читаючи прозу П.Федька, згадуєм багатий гуцульський фольклор, згадуєм неповторного майстра української публіцистики Василя Стефаника. Отже, П.Федюк іще один дебютант в українській прозі, яка в останній період відчуває приплив свіжих обнадійливих сил.

Невелика збірка “Самотня зірниця” Павла Федюка увібрала в себе понад 20 новел, висунутих на здобуття Державної премії. У цих новелах здійснюється розкриття трагічних подій життя, що утворюють один епіцентр настрою і думки, важливої та значної для змалювання протиріч дійсності. Сама збірка – це дивовижа розбурханої фантазії і скутого страху. Ц ній автор досліджує прошарок душі гуцула в момент її збентеження. Оживає тут Гуцульщина з її прекрасними горами, полонинами, потоками, лісами, а також звичаями і повір’ями. Однак, рідко трапляється прославлення світлого, прекрасного, здорового