Прагнучи перешкодити політичній діяльності, Ілада вирішила розлучити подружжя, А. Домбровського переводять у Ворону Ко-ломийського повіту, а Марію Омелянівну залишають у Рибному, 1 квітня 1908 року тут у неї народжується другий хлопчик, якого назвали Романом. Відпустку провела а Уторопах, біля батьків,

У цей час Марія Омелянівна багато писала.

Працюючи у різних закутках Прикарпаття, часто приїздила на ка-нікули до батьків, які й далі проживали в Уторопах. Там прове-ла літо 1914 року і по-чула звістку про події у Сербії, а потім — оголошення війни між Австрією і Росією.

З того часу пролеті-ло багато десятків ро-ків, у Черемоші сплив-ла незліченна кількість води. І ось звістка від учнів Уторопської шко-ли:

«У нашому селі є багато старших людей, які пам'ятають Марійку Підгірянку та її ба-тька. Є і її учні, які згадують свою вчите-льку як дуже чуйну людину. А на тому міс-ці, де був будинок ліс-ника, тепер побудовано клуб і двоповерхову школу» Лист учнів Уторопської школи до А. Домбровського. Без дати написання, конверт не зберігся.).

У рідному селі Білі Ослави в грудні 1989 року було урочисто відкрито художньо-меморіальну дошку, виготовлену Івано-Фран-ківським скульптором О. Железняком Левицький В. Гордість Білих Ослав. // Прикарпатська правда. — 1990. — 13 січня.

Левицький В. Писала, во чула душевну потребу... // Радянська Верховина.; 1889. — 5 грудня.

Крім того, при написанні цієї статті використано листування автора з А Домбровськнм та О. Домбровськям.).

Марійка ПІДГІРЯНКА.

СМЕРЕКО

Смереко, смереко,

Смерекові шуми.

Чи шлеш свої думи

У ту даль, мов з лелій.

У гір край веселий, Далеко...

Смереко, смереко,

Не шуми так шумно,

Бо і мені сумно,

Й мене болить серце,

І мені, сестрице,

Нелегко.

Смереко, смереко,

Зелена, висока.

І ти одинока,

І я одинока,

Обі ми від роду

Далеко.

Рибне. 1906.

Збірка «Відгуки душі». 1908.

РЕЦЕНЗІЯ НА ЗБІРКУ «ВІДГУКИ ДУШЬ.

Марійка Підгірянка. «Відгуки душі». Поезії. Накладом Това-риства «Взаїмна Поміч гал. і буков, учителів» у Львові. Чистий дохід призначений на будову бурси для синів учительських. 16. ст. 53.

Марійка Підгірянка (псевдонім) вперше виступила на літера-турне поле перед кількома роками в «Ділі», друкуючи там свій віршик «Ой не нам та не нам в кайданах ходити...». Потім появилося кілька її віршиків у нашому журналі і поетка замовкла на якийсь час. Тепер заходом д. Константний Малицької вийшов друком невеличкий збірничок пісень нашої поетки, і ми маємо нагоду: ближче придивитися літературній фізіономії шан. авторки. Поетка — жінка народного учителя і сама учителька — незвичайно скром-на людина. В листі до д. Константний Малицької вона пише про себе: «Я не думала ніколи, що колись буду «друкована»,— я само-ук, несміле дитя Підгір'я. Списувала, що мені старі ліси розказува-ли, та не знаю, чи зрозуміла добре смерекову мову. Почала я пи-сати дуже рано, десь вже в 13 або 14 році життя, а писала, бо чу-ла душевну потребу вилити на папір ті враження, якими напувала мене краса природи»... Поетка залюбки читала Шевченка, Конопніцьку, Гайне і Лепкого і тривожиться, чи з сеї лектури не лишили-ся які сліди на її творах. На нашу думку, поетка може бути цілком спокійна — літературних позичок від згаданих поетів нема у неї. Під впливом Шевченка — як сама пише — могла «розбудитися в Н ї національна свідомість і дбайливість виробляти свою мову»; Конопніцька і Гайне навчили її будувати строфи, але вона не на-слідує нікого, її пісні — се вицвіт власного, ніжного серця. Поетка, «несміле дитя Підгір'я», з особливою цікавістю прислухувалася Нашій людовій пісні, пильно читала «книги, писані та мережані го-рами, лісами»... і лише людова пісня та природа оставили свої ко-рисні сліди на творах поетки.

Чиста, мов кришталь, народна мова, простота, ядерність ви-слову, щирість — отеє головні прикмети поезій Підгірянки. З пі-сень її віє свіжість, запах пільних квіток, шум і туга наших смере-кових лісів. В її піснях — навіть патріотичних — не стрічаємо пус-тих банальних фраз, декламації, пафосу. Вона не силкується свої по-чування, свої думки прикрашувати блискучими, золотистими павлячими перами, не шукає за добірними словами, поетичними картинами, не гонить за ефектами, не кокетує з ніякими «напрямками» — вона співає лише те, що лежить їй на серці, що тиснеться до її уст, вона попросту — талант і то талант щирий, чистий, мов золо-то, талант, хапаючий своїм ліризмом за серце, мов поранкова вес-няна молитва жайворонка.

Мих. МОЧУЛЬСЬКИЙ.

“Літературно-науковий вісник”. – 1908. – Грудень. – С. 712-713.