Художня сила п’єс Миколи Куліша полягає у тому, що вони пройняті відчуттям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгармоній духу, суспільства, світу. В центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.

Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п’єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, типо-вий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки у його творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка (“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча (“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур (“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності.

У характерах М.Куліша узагальнено характерні “больові точки” свого часу. Його герої помирають від голоду, ходом історії розділені на “багатих” і “бідних”, будують комуну, тягнучись до світла життя, перетворюються з учорашніх незаможників на адміністраторів-бюрократів, кохають і залишаються нещасними у своєму коханні, пристосовуються до нових умов і бунтують проти конформізму, шукають смисл свого й загальнолюдського існування, божеволіють та кінчають життя самогубством, зраджують, зневірюються й знаходять у собі сили протистояти трагічним перипетіям долі. Кулішеві характери певною мірою є історичними, бо в них осмислені тенденції національної історії, а також людського духу.

Митець досконало володів технікою, драматургічною культурою анатомування дійсності. Він тонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або набували актуальності, але й ті, що тільки мали постати перед українським суспільством. М.Куліш міг художньо прогнозувати духовно-соціальні процеси, передбачати їхні різноманітні наслідки. Він змальовував не те, що хотів би бачити навколо, а те, з чим повсякденно стикався, що його непокоїло й хвилювало. Стривоженістю реальним і прийдешним життям огортають картини таких п’єс, як “Хулій Хурина”, “Закут”, “Народний Мала-хій”, “Зона”, “Вічний бунт”, “Прощай, село”, “Маклена Граса”.

Творчість М. Куліша – це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей, це також і драматургія мови. Він приділяв надзвичайну увагу мовній відшліфованості, мовним якостям своїх п’єс. Слово у його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю інтелектуальних роздумів. Слово у Кулішевій драматургії – чи то ремарки або репліки дійових осіб – вирізнялося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю. Особливо яскраво у творчості М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна його п’єса. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом народного буття. І народне слово посилювало у цьому літописі ефект достовірності, переконливості, глибинності в зображенні реальних конфліктів та протиріч.

Масштаб таланту Миколи Куліша був зрозумілим багатьом митцям з того кола, у якому жив і спілкувався драматург. Про Куліша як про одного з найблискучіших сучасних письменників України говорили М.Хвильовий, Ю.Яновський, В.Сосюра, І.Дніпровський. Часто й емоційно непересічність драматургічного методу М.Куліша на засіданнях режисерського штабу “Березоля”, реперткому, в публічних виступах доводив Лесь Курбас. Він уважав М.Куліша провідним українським драматургом, підкреслював, що до його п’єс треба ставитись як до творів визначного митця. Особливо високо керівник “Березоля” оцінював “Народного Малахія”. Курбас неодноразово відзначав, що створення такої п’єси під силу тільки геніальному драматургові, а характер Малахія Стаканчика зараховував до категорії “вічних” образів.

Микола Куліш уважно стежив за орієнтирами, тенденціями української художньої літератури. Він поціновував у літературі “титанічність поривань”, насиченість “великою проблематикою”, що, на його думку, є свідченням активних емоційно-інтелектуальних процесів у художній свідомості суспільства. Без “титанічних поривань” література, за його висновками, перестає бути мистецтвом, втрачає художні функції та особливості. Куліша бентежило, що українська література другої половини 20-х років “зійшла на вузенькі, розраховані тільки на сьогоднішній день, теми”, що вона “продукує літературні твори в масштабі одного дня”. Він ставив перед художньою творчістю потужні духовні та інтелектуальні завдання і виміряв її високими мірками.

Розмірковуючи над шляхами піднесення українського мистецтва, М.Куліш порушував питання про роль критики у цьому процесі. Він наполегливо висловлював ідею тактовного, обережного ставлення до письменницьких пошуків, до творчості взагалі. Куліш неодноразово наголошував на тому, що талант треба плекати, підтримувати, давати змогу йому друкуватися, виставлятися, обговорюватися, що мета літературної критики – сприяти художньому зростанню митця, поважно вказуючи йому на недоліки й слабкі місця творчості.

Драматург виступав проти, як він казав, “жорстокої, невгамовної” критики, вбачаючи у ній неабияку деконструктивну силу. “Будувати, вирощувати драматургічну культуру – це не значить бити її”, – гірким афоризмом підсумовував він свої спостереження щодо функцій української критики у літературному житті кінця 20-х років. Куліш уважав аномалією те, що критика виявлялася спрямованою проти художньо-образного процесу, проти письменників, проти мистецтва. У промовах, листах драматурга містяться численні фрагменти літературно-критичного аналізу, і вони свідчать про глибокий культурно-естетичний підхід Куліша до оцінки мистецьких творів, течій, явищ.

М.Куліш здійснив величезний, досі повністю не оцінений внесок у розвиток теорії та практики драматургії. Він реформував саму драматургічну форму – композицію, архітектуру твору, надавши їм гнучкості, ємності, динамізму. Він наповнив драматургічний твір багатствами слова, музики, контрастів, ритму, узагальнень, кольорів, метафор, алегорій, асоціацій. Він майстерно використовував художній потенціал символів, символічного мислення, що виводило його п’єси на рівень філософського осмислення Людини й Буття.

Куліш був митцем, який постійно прагнув новини