ЛIКАР СТАЄ ЖУРНАЛIСТОМ

З обозом із двадцяти п’яти підвід Булгаков прибув до Владикавказа, здав поранених у госпіталь і пішов розшукувати кузину Тетяни Миколаївни, яка там проживала. Тут відбулося його знайомство з Юрієм Сльозкіним та Леонідом Федосєєвим, редактором «Кавказской газеты». Використовуючи нові знайомства, він подав рапорт про те, що за станом свого здоров’я не може продовжувати службу в полку. А досвідченіший у справах Костянтин Булгаков навіть дістав у сферах вищого командування розпорядження для Михайла, де мовилося, що лікаря Булгакова потрібно якомога скоріше перевести у військовий резерв і «можна використати у відділі військової інформації нової газети «Кавказ». Особливо доклав до цього великих зусиль її редактор Микола Покровський.

5 лютого 1920 року Михайло Афанасiйович разом зі співробітниками випустив перший номер. Таким чином він став журналістом. Але ненадовго. Білі невдовзі покинули Владикавказ, а Булгаков залишився там разом із висипним тифом. Після місяця «плавання в жару» його хвороба відійшла.

НЕ ДАВ ОБРАЗИТИ ПУШКIНА

На крилах весни до Владикавказа влетіла Радянська влада. Грамотних людей не вистачало, а оскільки Булгаков належав до них, йому запропонували бути завідувачем літературної секції підвідділу мистецтв наросвіти. Завідував підвідділом Юрій Сльозкін. Він тоді був відомий як автор модного роману «Ольга Орг».

У «Нотатках на манжетах» Булгаков яскраво передав атмосферу того часу. Кипіло літературне і театральне життя. По-радянському переглядалася творча спадщина. Образно висловлюючись у стилі Маяковського, у Владикавказі також заповзялися скидати з пароплава сучасності не тільки Пушкіна, але й Гоголя, Достоєвського, а заодно і композиторів — Баха, Гайдна, Моцарта, Чайковського. Усіх топити! Пролетарський рецензент Вокс кував гасла в дусі «Ми проти ліричної сльоти Чайковського!».

Булгаков унаслідок свого міцного характеру не підлаштовувався під нові віяння. Коли лектори кровожерливо накинулися на спадщину великого поета в доповіді «Пушкін і його творчість з революційного погляду», відмінно ерудований Булгаков розгромив аргументи доповідачів. Пушкіна він назвав «революціонером духу російського народу».

І ось уперше критика накинулася вже не на Пушкіна, а на Булгакова (це тривало вже до кінця днів). Його обізвали «російською буржуазією, яка, не зумівши переконати робітників мовою зброї, вимушена спробувати завоювати їх зброєю слова». Сльозкіна та Булгакова збиралися вигнати як «буржуазний елемент»...

Улітку 1920 року несподівано приїхала до Владикавказа дружина Тетяна. Побачивши її у дверях, «від радості занімів».

ДРАМАТУРГIЧНИЙ УСПIХ

Уперше Булгаков почав писати для театру. Він написав декілька агітаційних п’єс і подав одноактну комедію «Самооборона» на тему грабежів під час громадянської війни. Обиватель Іванов організовує самооборонців для відсічі бандитам. П’єса мала успіх! Тоді ж Булгаков вирішив написати п’єсу «Брати Турбіни» — про революцію 1905 року. Тексту її не залишилося. Зате є рецензія М. Вокса, де він зазначав, що «Брати Турбіни» опинилися в складній драматичній ситуації вибору». Є і перша похвала: «...деякі сцени не позбавлені художності». Пізніше Булгаков переніс ідею «Братів» у «Білу гвардію», а потім і в п’єсу «Дні Турбіних». Основа — спогади про сім’ю батьків.

Булгаков на хвилі першого театрального успіху написав іще дві п’єси: «Глиняні женихи» та «Паризькі комунари». Удень — заняття в драматичній студії, увечері виступав із лекціями, вночі — робота над п’єсами.

У лютому 1921 року він написав листа двоюрідному братові Кості Булгакову: «...Пам’ятаю, майже рік тому я писав тобі, що почав друкуватися в газетах. Цього літа я весь час виступав з естрад з оповіданнями та лекціями. Потім на сцені пішли мої п’єси...».

«Турбіни» також публіка приймала з успіхом. У думках він був уже в столиці. І навіть надіслав «комунарську» п’єсу до Москви.

Він стояв на сцені, насолоджуючись аплодисментами, і в той же час тоскно думав: «Адже моя мрія збулася... але як потворно: замість московської сцени провінційна сцена, замість драми про Олексія Турбіна, яку я плекав, поспішно зроблена, незріла річ...». Він переглядав свої оповідання, мріючи видати збірку.

Тоді ж він почав писати «Записки лікаря», «Недуга», «Перший цвіт» та роман «Біла гвардія».

«СИНИ МУЛЛИ»

Грошей катастрофічно не вистачало. Життя у Владикавказі було голодне. Його приятель Пейзулаєв, коли Булгаков поскаржився, сказав: «У мене також грошей немає. Вихід один — п’єсу треба написати. З тубільного життя. Революційну. Продамо її...». На це Булгаков сумовито відповів: «Я не можу нічого написати з тубільного життя, ні революційного, ні контрреволюційного, я не знаю їхнього побуту...».

Через сім днів триактова п’єса була готова. Коли Булгаков її перечитав, він заплакав: «З погляду бездарності це було щось абсолютно особливе, приголомшливе...».

Місцеве товариство від п’єси впало в екстаз. Її тут же купили в автора за 200 тисяч рублів. Через два тижні її було поставлено Першим радянським театром. Прем’єра — травень 1921 року. Називалася вона «Сини мулли».

Задля справедливості треба зауважити, що сюжет, який придумав Булгаков, приблизно повторювали майже всі радянські фільми про громадянську. Тобто два сини мулли: Ідріс — студент, революціонер; Магомет — білогвардійський офіцер. Революція їх розкидала по різні боки барикад. Булгаков вигадав щасливий фінал: батечко, старий мулла Хасбот, і його син Магомет «усвідомили свої помилки» і прийняли революцію.

Треба сказати, що автор згодом ніколи не йшов на компроміс із собою, твердячи, що подібна література — «найгірший варіант заробляти гроші».

Владикавказ вичерпав себе. Куди рвонути: до Києва, до Москви, до Константинополя? Сім’я розбіглася. Сестри жили в Москві та Петрограді. Два брати, Микола та Іван, покинули Росію з денікінцями. Залишається поки що їхати до матері. Але практично