написаних тут праць митрополита Іларіона. Серед них — "Історія української літературної мови", "Українська церква за час Богдана Хмельницького", "Іконоборство", "Книга нашого буття на чужині". Ці та інші твори ученого містять у собі принципові для нашої науки концепції, заборонені раніше тоталітарним режимом, щодо тих проблем сучасного українознавства, з яких і сьогодні тривають наукові дискусії. Йдеться, зокрема, про концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова в контексті поширення друкарства у слов’янських народів, про українську приналежність створених на наших землях рукописних книжкових шедеврів періоду X-XIV століть та концепцію виникнення і розвитку української мови, літератури, культури в цілому.
У 60-х роках справу видання колосальної Огієнкової спадщини перебирає на себе Товариство "Волинь" та Інститут дослідів Волині.
12 червня 1962 року здійснилася мрія життя митрополита Іларіона — з Лондонської друкарні на його вінніпезьку адресу було прислано розкішно виданий том — повний канонічний переклад українською мовою Біблії. Це був результат 40-річної праці українського вченого, яку доводилося виконувати у надзвичайно несприятливих житейських умовах.
Помер митрополит Іларіон після тяжкої і тривалої хвороби 29 березня 1972 року. Відповідно до юридично оформленого заповіту, здійсненого 15 квітня 1967 року, весь свій колосальний архів і книгозбірню він передав на зберігання Колегії Св. Андрія з тим, щоб із постанням вільної і незалежної України, "коли факультет теології Української православної церкви буде існувати в Києві", всю цільну колекцію переслати на Батьківщину. Похований на православній частині цвинтаря Глен Іден побіля Вінніпега.
Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко (митрополит Іларіон) залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.
У 1972 р., коли з канадського міста Вінніпега — останнього притулку Івана Огієнка — світ облетіла звістка про його кончину, за рубежем сколихнулося все свідоме українство, все прогресивне людство. У виданій в Канаді «Книзі памґяті» — сотні співчуттів у звґязку зі смертю великого сина України, які надійшли від урядових і політичних кіл ряду країн американського та європейського континентів, керівників світових наукових, громадсько-політичних, просвітницьких, релігійних, миротворчих, благодійницьких організацій та обґєднань. І гірко, і прикро, що в цій книзі немає жодного відгуку, жодного співчуття з України, якій він віддав увесь свій труд, усе своє життя...
На сьогодні залишаються невиданими ряд наукових праць ученого, які в рукописах зберігаються у вінніпезькому архіві. Серед них — монографії "Українське монашество", "Українська церква за часів гетьмана Мазепи", "Українська жінка в повстанні Богдана Хмельницького", "Церковна хронологія", "Тарас Шевченко". Найменш вивчена на сьогодні художня, публіцистична й епістолярна спадщина. Це тисячі не систематизованих, не прочитаних сторінок: поезій, легенд, оповідань, драматичних п’єс, документально-публіцистичних життєписів.
В останні роки ім’я Івана Огієнка (митрополита Іларіона), його багатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого — "Українська культура", "Історія українського друкарства", "Історія української літературної мови", "Дохристиянські вірування українського народу", "Життєписи великих українців", "Наука про рідномовні обов’язки". Захищено ряд кандидатських і дві докторські дисертації, присвячені вивченню тих чи інших аспектів творчості вченого. Все активніше заявляє про себе Всеукраїнське товариство Івана Огієнка (голова — декан філологічного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного універистету Євгенія Сохацька). На картах міст Брусилова, Житомира, Львова, Кам’янець-Подільського з’явилися названі іменем ученого вулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко.
Іван Огієнко і відродження української автокефальної православної церкви
Багато зусиль доклав Іван Огієнко до відродження української автокефальної православної церкви. Урочистим молебнем у соборі св. Софії 7 січня 1918 року відкрився Всеукраїнський Церковний Собор. Тут працювало шість секцій. На одному з пленарних засідань Собору 14 січня з доповіддю «Відродження Української Церкви» виступив професор Іван Огієнко. Він запропонував свій план українізації церкви. Його запрошують до роботи в комісії по українізації церкви. Деякий час він займає пост міністра освіти в уряді Української Народної Республіки, а в 1919—1921 рр. професор Іван Огієнко є міністром віросповідань. З 1 липня 1918 року в місті Камґянці-Поділь-ському засновується Державний Український Університет в складі чотирьох факультетів. Ректором цього університету призначається професор Іван Огієнко. Енергійний ректор запрошує для викладання в університеті авторитетних учених із інших міст, зокрема професорів і доцентів В. Бід-нова з Катеринослава, І. Любарського, М. Васильківського, Л. Білецького з Києва, К. Широцького з Петрограда, М. Плевако з Харкова...
Та в жовтні 1920 року уряд Директорії покидає Камґянець-Подільський і професор Іван Огієнко емігрує. Спочатку професор Огієнко живе у Винниках, згодом у Львові, а з 1926 року у Варшаві. З 1926 по 1932 рік він є професором церковнословґянської мови і кириличної палеографії православного богословського факультету Варшавського університету, веде активну наукову працю, продовжуючи дослідження історії української церкви, історії української літературної мови. З посиленням антиукраїнських настроїв у Польщі його звільняють з цієї посади, але він не припиняє наукової і громадської діяльності. У 1937—1938 рр. виходить його ґрунтовне дослідження у 2-х томах «Складня української мови», в 1942 році —
