повязаний з Болгарією. 1888 р. в Софії було засновано Вищу школу, яка перетворилася на університет. Туди й запросили його 1889 р. професором кафедри загальної історії. Вихованці Драгоманова згодом стали відомими болгарськими вченими. Одночасно він редагував науковий «Сборник за народні умотворення, наука і книжнина».
Не забував і Україну. Велику увагу приділив Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І. Франком газеті «Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».
Працю Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерті, можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. В ній він закликав співвідчизників боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу і децентралізацію суспільно - політичного життя.
Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Дружина вченого і син Світозар брали активну участь в українському русі. Його справу продовжила й небога, видатна українська поетеса і політична діячка Леся Українка. Вже наступного року після смерті Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гурток у Києві.
Наукові дослідження цього видатного українського історика, літературознавця, фольклориста, економіста й філсофа не лише стали надбанням тогочасного літературознавства, а й дали поштовх подальшому розвитку української суспільно-політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячі Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.
Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюється різними представниками української політичної думки. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один з ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси й співробітництво з прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої культури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського національного руху.
Плідна й багатогранна діяльність М. Драгоманова залишається взірцем служіння (в його ж таки розумінні) української нації. А сам він належить до грона тих, хто став сіллю землі української.