Окрім поезії Євген Гуцало був ще й дослідником. Перебуваючи на засланні, він досліджував історію, культуру російського народу. Свої думки і спостереження він виклав у публіцистичній праці “Ментальність ясиру”. Книга побачила світ тільки після смерті автора, рядки цієї книги можуть багатьом не сподобатися. Автор не завивав своїх думок в папірці, говорив те, що думав.

Книжка публіцистична, і то гостро, тон її різкий і часом на межі (а часом і за межею) образи і брутальності. Росія Гуцалові не до вподоби, і не лише в якомусь одному вимірі. В Росії негаразд усе. Вона має мерзенну сучасність і бандитське минуле, вона будувалася виключно навальним жахом ординського погрому, а вся російська культура, включно з усілякими Ломоносовими, Державіними, Пушкіними, Чаадаєвими, Достоєвськими, Блоками й ким там іще – безсоромне підбурювання до такого погрому та цинічне його виправдання. Словом, Росія – це не просто імперія, одна з багатьох, яким можна поставити на карб такі самі претензії, а Імперія Зла, де все є квінтесенцією – і імперія, і зло, царство Содомське (що це для Гуцала не просто метафора, побачимо далі). Але ж Росія, погодьмося, не завжди була імперією, а Східна Європа не завжди - Росією. Отже, коли всі ці негаразди з’явилися? На це запитання ніби й шукає відповіді автор, щоправда, подаючи її не логічним підсумком розмови, а на початку тексту, як констатацію.

Вся річ у ментальності, тій специфічній російській ментальності, що є причина й корінь зла. Росіяни – ’’все воры’’, росіяни – поспіль п’яниці, а може ще й гірше, росіяни – розбійники і бандити. І все це не набуті погані звички, а наслідок і вияв національного характеру, - ментальності, в тому специфічному значенні цього слова, якого воно від певного часу набуло в квазі-інтелігентських теревенях і яке так сильно різниться від свого академічного першоджерела. ’’Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, і взаємозалежність тут є завжди, а не в якусь тільки епоху, чи тільки в силу певних обставин. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а в своїй сукупності вони й творять творчу вдачу етносу, що передається з віку в вік, з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Національний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталітет’’. Отже, невблаганна доля: обізвав Іоанн Грозний свого підданого злодієм, отже - ’’все воры’’, а якщо всі є Untermensch’ами, приміром у XVI столітті, то й у всіх наступних і попередніх століттях також. Між Московією Іоанна Грозного, Російською імперією Петра, Радянським Союзом та нинішньою Росією немає жодної різниці, це різні іпостасі тієї ж самої таки орди, бо незмінна її ментальність. Усі біди Східної Європи та чималої частини Азії почалися, відколи в лісах над Волгою й Окою зродився цей невеликий, але вже в момент народження в джерелі своєму зіпсутий народ – московити. Але як їм удалося, хай навіть і озброєними такою ментальністю, накоїти стільки бід?

Дипломат Священної Римської імперії Сігізмунд Герберштейн у своїй книжці ’’Записки про Московію’’ зауважив, що зіпсутість новгородців зумовлена ’’московською заразою’’. ’’…Якщо зараза, то вона й заразна, - підхоплює Євген Гуцало. – Московська оця зараза - тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії немислимий і по сьогоднішній день’’. Бацили цієї інфекційної хвороби і розносить Росія навколо себе. Отже, російський національний характер – заразна хвороба, що нею намагаються інфікувати навколишніх, однак, яка хвороба? Росіяни стверджують, що вміють любити, і саме тут джерело пороку (бо ж Росія, пам’ятаймо, ’’Содом і Гоморра’’!): любов росіян одностатева за своєю сутністю. Ну що ж, дорослі люди, можемо говорити і про таку рису незмінного віками менталітету. Ця думка, з якою я не наважуюся полемізувати, і яка для вестернізованішого публіциста могла б узагалі стати стрижнем усієї книжки, цікава в контексті українського дискурсу, ще не звиклого до таких одкровень, лише як зайва нагода демонізувати предмет розмови.

Саме це, схоже, й було головним завданням книжки. Створити образ Росії як чогось максимально ’’чужого’’, абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів. Історикам та етнографом добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих культурних образів сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ ’’чужого’’ є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі.

Росія, виявляється, все ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все що Гог і Магог пророка Єзекиїля, нечисті народи Одкровення Мефодія Патарського, та сама страшна орда, яка вийде одного дня з Тартару, щоб поглинути християнський світ.

Зробімо уявний експеримент і на хвилю погодьмося з автором. Хай навіть усе, що він написав, свята правда. Ну то й що до того українцям і Україні? Проблеми російської державності й негаразди російської історії, спричинені властивою одностатевому коханню інфекційною хворобою, погодьмося, є проблемою росіян. Не настільки ж ми самовпевнені, щоб гадати, нібито російські хвороби можна вилікувати на відстані.

Але в тім-то й річ, що ця книжка