Спочатку вiн викладав у Ленiнградськiй Академiї мистецтв, а вже 1932 року повертається в Україну в Харкiв. У листопадi 1926 - травнi 1927 рокiв М.Бойчук разом iз дружиною С.Налепинською-Бойчук, учнями I.Падалкою та В.Седляром мали творчу подорож до Нiмеччини, Францiї, Iталiї. Ця поїздка за кордон стала однiєю з формальних пiдстав для їхнього арешту та звинувачення у "шпигунствi" й участi в "контрреволюцiйнiй органiзацiї".

Михайло Львович Бойчук разом з його талановитими учнями Iваном Iвановичем Падалкою та Василем Теофановичем Седляром були розстрiлянi 13 липня 1937 року в Києвi.

Софiю Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як "шпигунку" i "дружину керiвника нацiоналiстичної терористичної органiзацiї серед художникiв". Долю цих чотирьох роздiлила бiльшiсть учнiв Михайла Бойчука.

Сучасникiв М.Бойчука дивувала його свiдома вiдмова вiд участi у виставках. Вiн же не бачив у цьому потреби, Вважаючи, що призначення фресок монументалiстiв - громадськi будiвлi й широкi майдани, де вони "експонуються" постiйно. Чи мiг Михайло Львович передбачити, що цi його монументальнi твори радянського часу (буквально всi до одного!) будуть знищенi, а недоброзичливцi казатимуть потiм, що з нього нiякий митець, бо в нього немає творiв! Всi фрески були термiново заштукатуренi пiсля арешту художника. Вже 1952 року згiдно з наказом Комiтету в справах мистецтв фрески були вилученi з Нацiонального музею Львова i знищенi. В пiдвалi Львiвської бiблiотеки АН УРСР № 2115 серед "iдейно шкiдливих" експонатiв загинуло i 14 творiв М.Бойчука - "Милосердя", "Сон", "Богородиця з дитям", "Бiля криницi", "Письменниця" та iншi. Проте вдалося зберегти деякi твори Михайла Бойчука завдяки львiвськiй художницi Ярославi Музицi, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львiв, покинувши картини в своїй майстернi) зберiгала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартостi архiв. З погляду монументалiста те, що ми можемо бачити зараз у натурi, - лише ескiзи, пiдготовчi начерки до iншого - бiльшого й барвистiшого.

Але працю Михайла Бойчука не можна мiряти лише кiлькiстю творiв (чи створених, чи лише збережених). Крiм творiв живопису, графiки вiн виступив як новатор-монументалiст, що створив свою школу в монументальному малярствi, колектив однодумцiв i послiдовникiв (над розписом примiщень чотирьох поверхiв Луцьких казарм у Києвi 1919 р. працювали близько 200 художникiв).

"Навiть на iншi, дужчi iндивiдуальностi Бойчук потрафив вплинути так, що головнi напрямки сучасного українського мистецтва пiшли майже без винятку шляхом монументалiзму", - так оцiнював роль i значення творчого пошуку цього митця вiдомий графiк i художнiй критик Павло Ковжун.

М.Бойчук пiдготував плеяду учнiв, з яких Тимофiй Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антонiна Iванова, Сергiй Колос, Оксана Павленко, Iван Падалка, Олександр Мизiн, Василь Седляр, Микола Рокицький (так званi бойчукiсти) втiлили його творчi iдеї також у керамiцi, тканинi, книжковiй графiцi тощо.

ГЕОРГІЙ НАРБУТ

Народився 25 лютого 1886 року на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова (тепер село Сумської області) в сім’ї дрібного службовця. Змалку вирізував витинанки, любив малювати орнаменти, квіти, змальовувати літери зі старих книжок. З 1896 року навчався в Глухівській гімназії, де зацікавився книжковою ілюстрацією, малюнками І.Білібіна до дитячих книжок, захопився геральдикою.

1904 року Нарбут малює ілюстрації до «Руслана і Людмили» О.Пушкіна. Того самого року малюнки гімназиста експонувалися на сільськогосподарській виставці в Глухові й були відзначені подячною грамотою повітового земства. 1906 року Нарбут бере участь у виставці, влаштованій у Глухові гуртком любителів мистецтва. Один з малюнків з виставки — «Герб міста Москви» — друкується у петербурзькому видавництві. 1906 року Нарбут закінчує гімназію і з братом Володимиром їде в Петербург, показує свої малюнки відомому художникові І.Білібіну, який влаштовує його у себе в домі, сприяє у його подальшій долі художника. В майстерні І.Білібіна Нарбут знайомиться з О.Бенуа, М.Добужинським, М.Реріхом. У 1906—1909 роках створює ілюстрації до казок «Журавель і Чапля», «Як гриби воювали», «Теремок», «Дерев’яний орел», «Як миші кота хоронили», в яких виявив себе як віртуозний майстер рисунка. 1909 року Нарбут за порадою М.Добужинського їде до Мюнхена, де три місяці вдосконалюється в студії відомого графіка Ш.Холлоші, вивчає збірку Мюнхенської пінакотеки. Перебуваючи в Петербурзі, Нарбут захоплюється творчістю художників об’єднання «Мир искусства», працює в редакції журналу «Гербовед», малює багато гербів, ілюстрацій до книжок. Особливо захоплюється архітектурними мотивами, давнім українським мистецтвом, геральдикою. Багато дало йому знайомство з В.Модзалевським, істориком, знавцем геральдики, та Г.Лукомським, відомим істориком українського мистецтва. Щороку Нарбут приїздить в Україну, працює в архівах, у музеї Тарновського в Чернігові, багато малює з натури. 1913 року створює ілюстрації та оформлення до «Статуту ордена св. Георгія», казок Андерсена. 1914 року в Лейпцігу на всесвітній виставці було представлено каталог та альбом, які оформляв Георгій Нарбут. 1915 року ілюструє книжку Г.Лукомського «Старинные усадьбы Харьковской губернии».

У 1914—1915 роках створює цикл алегоричних композицій на теми другої світової війни, починає працювати над «Українською абеткою». 1916 року Нарбута разом з Є.Лансере, К.Петровим-Водкіним, І.Білібіним обрано до комітету об’єднання «Мир искусства». У грудні 1917 року Нарбут бере участь у заснуванні Української Академії мистецтв, у створенні символіки Української Народної Республіки, виконує ескізи українських грошових