Борис Пастернак (1890-1690)
Борис Пастернак — ціла епоха в літературі. Він починав свою діяльність у період великих революційних зрушень і сподівань, але незабаром побачив, як надії на соціалістичне реформування суспільства зазнали краху, як людина опинилася в полоні ідеологічних ілюзій, як насильство витіснило ідеї про майбутню свободу, рівність і братерство; Тому поезія Б. Пастернака — своєрідний психологічний літопис трагедії XX ст.
Борис Леонідович Пастернак народився 10 лютого 1890 р. у Москві. Це було останнє десятиріччя XIX ст., яке тихо вмирало у тьмяному світлі ліхтарів. Усі тоді мріяли про майбутнє. У будинку його батька, Леоніда Йосиповича Пастернака, відомого художника-графіка, часто бували М. Врубель, О.Скрябін, Рахманінов, Л. Толстой.
Борис зростав в атмосфері мистецтва. Мати змалку почала вчити його музики. Він любив тоді музику понад усе, а в ній — О.Скрябіна. Показуючи йому свої перші музичні твори, хлопець дуже хвилювався, але О.Скрябін несподівано похвалив їх. За порадою композитора юнак, який навчався тоді на юридичному факультеті, перевівся на історико-філологічний факультет Московського університету. Згодом продовжив навчання в німецькому місті Марбург, де вивчав філософію Г. Гегеля та І.Канта.
В особі Б.Пастернака поєднувалися філософ, поет і музикант. Йому притаманне філософське бачення світу, але водночас він відчував його як тонкий лірик, що прагне вічної гармонії, і саме цим відрізнявся від інших поетів XX ст. Хоча спершу Б. Пастернак підтримував зв'язок з футуристами та символістами, згодом він знайшов власний шлях у мистецтві.
Ще в ранніх збірках ("Близнюк у хмарах" — 1913, "Понад бар'єрами" — 1916) визначилися головні риси естетики Б.Пастернака: розуміння поезії як вираження життя творчої особистості; усвідомлення загальної єдності світу, де не можна відокремити людину від природи, поезії, життя; незалежність митця — основа розвитку мистецтва; призначення поета і його поезії — не просто відтворити життя, а передати своє враження від нього.
Поезія Б.Пастернака від початку була зорієнтована не на революційне перетворення світу (як у інших футуристів, з якими він починав свій літературний шлях), а на утвердження вічних законів природи, мистецтва, людського життя. У перших книгах поет проголосив два основні закони буття: закон свободи і закон духовно-історичної еволюції. Порушення їх, на думку Б. Пастернака, веде до деградації суспільства. Саме тому він, хоча і прагнув змін у житті (це особливо відчутно у збірці "Сестра моя — життя", 1917), не сприйняв жовтневого перевороту, бо то було порушенням природного розвитку нації. У цьому Б.Пастернака можна порівняти з українськими неокласиками — М. Зеровим, М. Драй-Хмарою, П. Филиповичем та іншими, які теж мріяли про вільний розвиток людини і розквіт української нації та культури на загальному дереві світового мистецтва. Але цим мріям не судилося здійснитися. У 30-х роках українських неокласиків переслідували, арештовували, відправляли на Соловки, розстрілювали. Б. Пастернакові пощастило: доля подарувала йому триваліше життя.
Він завжди займав позицію незалежного поета. Проте це було не тільки джерелом натхнення, а й причиною для болісних роздумів. Його довго мучило те, що він не міг прийняти довколишню дійсність, начебто стояв осторонь від історії. Але влітку 1930 р. тривога вщухла. Поет відчув новий приплив творчих сил, нове народження. Тому не випадково у 1930 — 1931 pp. він написав збірку "Друге народження", з приводу якої й досі сперечаються дослідники. Одні вважають, що Б. Пастернак пристосувався до соціалістичного ладу, почав служити радянському урядові, інші — що він потрапив під вплив Зінаїди Нейгауз, дружини його товариша Генріха Нейгауза, відомого музиканта, яка на той час захоплювалася соціалізмом, брала участь у першотравневих і жовтневих демонстраціях, її позиція, певна річ, не могла не вплинути на закоханого у неї Б. Пастернака.
Літо 1930 р. поет прожив в Ірпені, під Києвом, де йому добре відпочивалося в колі друзів і знайомих. Саме там дійшов кульмінації його роман із 3. Нейгауз. Київські враження відображено у віршах "Балада", "Ірпінь", "Літо" та ін. Під впливом почуттів, пережитих у Києві та Ірпені, він повірив у світлий прийдешній день, у соціалізм, в успіхи перших п'ятирічок, що відчувається, наприклад, у вірші "Хвилі". Проте реальність виявилася сильнішою за мрію. Уже тоді Б. Пастернак усвідомив трагедію історії. Тому у вірші про щасливе ірпінське літо з'явилася примара бенкету під час чуми.
У 1930 р. Б. Пастернак написав вірш "Смерть поета", присвячений В. Маяковському. Ще у 900-х роках вони товаришували, обидва належали до групи футуристів, але мали різні погляди з питань естетики. В. Маяковський був тоді захоплений ідеєю революції, він уважав, що поезія має наблизити революційне перетворення світу, служити широким масам трудящих. На відміну від нього, Б. Пастернак не визнавав ніякої масовості у мистецтві й прагнув до утвердження індивідуальності в поезії та житті. На його думку, поезія мала служити пробудженню духовності, а не руйнівної революційної енергії. Згодом велика віра В. Маяковського в соціалізм спричинила його трагедію, витоки якої Б. Пастернак зрозумів одним із перших.
Сталін постійно намагався зробити з Б.Пастернака "придворного" поета, надто після смерті В. Маяковського. І той деякий час вірив, що Сталіна можна просвітити, вплинути на нього поетичним словом. Проте згодом він зрозумів свою помилку.
Ірпінське літо розділило життя Б.Пастернака навпіл. Якщо в 1930 р. у нього ще були сподівання на краще майбутнє, то через 2-3 роки від них не залишилося й сліду. У 1934 р. він виступив на І
