Бернард Шоу ввійшов в літературу зрілою людиною. Його першими творами були газетні статті, критичні праці з питань музики, які він підписував псевдонімом Corno di Bassetto, а також театральні резенції, що виходили під ініціалами G. B. S. – Джордж Бернард Шоу. На ниві красного письменства він дебютував п’ятьма романами, які, однак, не принесли йому успіху. Значною подією в історії театрального мистецтва Англії і всієї Європи було видання критичного нарису “Квінтесенція іпсенізму”. Це означало, що “порушник спокою”, “соціаліст” і “марксист” Шоу включився в боротьбу за “нову драму”.

Як випливає із назви нарису, його центральна тема – суть театральної революції Г.Ібсена. вибір такої теми не був випадковим. Шоу свідомо намагався привернути увагу до постаті норвезького митця, аби сприяти радикальному оновленню англійського театру, де переважали водевілі, дешеві мелодрами чи розважальні “добре зроблені” п’єси В. Сарду або Е. Скріба. Шоу вірив, що настав час для нової проблемної драматургії, основоположником якої був автор “Лялькового дому” і “Будівничого Сольнеса”. Не варто казати, що “Квінтесеція ібсенізму” – це не науковий трактат, який відстворено розглядає внесок Ібсена в розвиток світової драматургії, а й виклад власного кредо Шоу-драматурга. Після цього він ще неодноразово повертався до теорії драми протягом усього свого тривалого життя. Спробуємо узагальнити, в чому полягає його новаторство у царині театру.

1. Персонаж. Людей за межами літератури, а також персонажів своїх п’єс Шоу поділяв на філістерів, тобто рабів загальновизнаних цінностей, і бунтівників, які відмовляються прийняти на віру те, що бездумно повторює більшість. Він запропонував й іншу класифікацію людей та персонажів : ідеалістів – тих, які живуть неперевіреними, фальшивими ідеалами, і “реалістів”, які скептично споглядають на навколишній світ, скоряються критичному розумові, нешабнно мислять, добре розуміють хвороби і вади світу, але ці знання не вбивають їхнього прагнення до кращого облаштування того світу. Завдання драматурга, на думку Шоу, полягає в тому, щоб викривати філістерську та “ідеалістичну” мораль, критикувати й знищувати фальшиві цінності. Саме в тому насамперед, на його переконання, полягло значення творчості Г. Ібсена, саме Шоу брався продовжити його справу. Але він не тільки захоплювався норвезьким драматургом, а й критикував його, зокрема, за те, що той навіть не вдавався до спроби створити того позитивного персонажа, який міг би протистояти світові брехні.

2. Завдання театру. “Дискусія”. Театр для Шоу – засіб виховання свідомості людей, але здійснюється це виховання не розтлуматчення готових істин, а постановкою проблем. П’єса повинна мати “відкриту” кінцівку, спонукати читача до відповідна поставленні запитання. Першим драматургом, хто використав цей прийом, був знову-таки Ібсен, саме таку “кінцівку” має “Ляльковий дім”. Сучасна драма, продовжує Шоу, обов’язково повинна бути з дискусією, а не будуватись на емоційній ситуації. Під “дискусією” він розумів насамперед ідейний конфлікт, наявність у п’єсі носіїв протилежних, але однаково добре обґрунтованих поглядів. Взірцем такої “дискусії” є фінал “Лялькового дому” Ібсена, коли Нора каже Хельмеру:”Ми повинні сісти і обговорити усе, що трапилося з нами. При такому підході Шоу називав традиційні способи побудови інтриги – “любовні трикутники”, а також такі- розв’язки, як убивство або самогубство, позбавленими драматизму ситуаціями. П’єса мусить бути ”фабрикою думки” ,”пробудженням сумління”, сутичкою ідей, а не сценами життя чи картинами переживань. Тому Шоу надавав перевагу створенню не типів, а образів, підпорядкованих сутичці ідей. Саме в цьому конфлікті протилежних думок і слід шукати джерело драматичного. Шоу фактично відмовився від традиційної структури п’єси: зав’язка – розвиток дії – розв’язка. На-томість він запропонував інший варіант: зав’язка – розвиток дії - дискусія, тобто весь перебіг подій повинен готувати фінальну розмову-суперечку, упродовж якої головна проблема п’єси не розв’язується, а, навпаки, ще більше загострюється. Конфлікт ідеї формує сюжет не тільки п’єси-дискусії, а й п’єси-притчі і трагікомедії.

3. Парадокс. Надзвичайно велика роль в п’єсах Шоу парадоксу, як основному засобові постановки проблеми. Парадокси Шоу не тільки словесні. Парадокс складеться в основу ситуації, навколо якої розгортається дія п’єси. Шоу говорив, що його парадокси відбивають дійсність, що парадоксальної не його п’єси, а саме життя, а він лише розкриває людям на це очі.

4. Проблема жанру. Трагікомедія . Ще один засіб загострення проблеми , який Шоу теж проголосив відкриттям Ібсена, - повне змішування комедії і трагедії. Сучасна п’єса може бути тільки трагікомедією, причому, як комедія, так і трагедія виконують зовсім інші завдання, ніж це було раніше. Трагедія “більш не залякує”, не намагається підкорити