Протягом війни найбільшою проблемою Вашингтона було озброєння і постачання армії. Часто він почував себе кинутим Конгресом конфедерацій, заснованим у 1777 році на базі Статей конфедерації, і урядами окремих штатів. Незважаючи на ці розчарування й інтриги, що плелися проти нього в Конгресі, Вашингтон ніколи не змагався за першість цивільного керівництва. Усі політичні питання він надавав Конгресу і приймав важливі військові рішення тільки після докладного обговорення з довіреними людьми, до яких насамперед належали Александер Гамільтон з Нью-Йорка і французький маркіз де Лафайет.

Вашингтон не брав участь у передвиборній боротьбі, а чекав у Маунт Верноні, коли його покличуть співвітчизники. Члени виборної колегії, обрані в штатах на початку січня 1789 року, одноголосно проголосували 4 лютого за Вашингтона як президента. Друге місце по кількості голосів зайняв новоанглієць Джон Адамі, що був обраний віце-президентом. Вашингтон знову коливався, тому що добре усвідомлював усю вагу задачі і побоювався, що його згода може бути трактована як доказ надмірного честолюбства. Зрештою він погодився, помітивши, що вотум довіри народу не залишив йому "практично альтернативи".

Вища мета Вашингтона полягала в тому, щоб забезпечити виживання самоврядування в пронизаному абсолютизмом і деспотією світі, наповнивши життям букви конституції і із самого початку заснувавши нову урядову систему на "щирих принципах". Для цієї мети він хотів цілком використовувати конституційні можливості, надані інститутом президента. Він розумів, що будучи першим, що займає цю посаду, може додати дуже розпливчастій картині президентства чіткі контури і що його рішення установлять масштаби і створять прецеденти.

На відміну від багатьох республіканських теоретиків, що недовіра до урядової влади і, особливо, до централізованої урядовій вважали цінністю самої по собі, Вашингтон бачив у сильному, енергійно діючому федеральному уряді кращу гарантію волі і безпеки громадян. Так, чітко підкреслений Медісоном у газеті федералістів федеративний елемент не подобався йому, тому що під час війни він довідався уряди штатів більш що як заважає фактор. Він поважав їхні конституційні права, але не міг собі представити "поділ влади" з ними. З іншого боку, Вашингтон зрозумів значення революційного принципу суверенітету народу і знав, що може заснувати владу федерального уряду тільки на згоді своїх співвітчизників.

Він розумів президентство як символ національної єдності і як інструмент формування ще не сформованого "американського характерам населення. Стомлюючі поїздки, що він починав як глава держави в перші роки свого перебування на посаді президента в різні частини союзу, служили посиленню національної згоди і завоюванню лояльності громадян стосовно федерального уряду.

При цьому він уміло використовував свою особисту популярність і харизму, щоб наділити інститут президентів міцним авторитетом. Прагнення до республіканського достоїнства визначило суспільний стиль уряду, розроблений їм у Нью-Йорку і з осені 1790 року розроблювальний у Філадельфії.

Щотижневі аудієнції й урочисті обіди, на яких Вашингтон тримався з формальною і трохи манірною серйозністю, повинні були сприяти враженню, що відомство президента утворить політичний і суспільний центр нації. Навіть Марта Вашингтон, що з її природною скромністю мало радості знаходила в репрезентації, повинна був вносити свій внесок регулярними ранковими прийомами і чаюваннями. Хоча ця церемонія була, у порівнянні з етикетом і пишністю європейських дворів, дуже скромної, з'явилися критики, що бичували "президентську помпу" як порушення республіканських удач. Ще більше вони образилися на Вашингтона за те, що він дозволив федералістам організувати для нього офіційне святкування дня народження, і поряд з 4 липня установили друге національне свято 22 лютого. Сам Вашингтон мало додавав значення культу своєї персони; але надав це право своїм прихильникам, тому що приймав їхнє шанування як прояв вірності новому порядку.

Наступним великим досягненням була декларація прав (Білль про права), проведена Медісоном через Конгрес і додана в 1791 році у формі перших десяти виправлень до конституції. Виконання обіцянки, даного під час дебатів по ратифікації, цілком відповідало лінії Вашингтона, спрямованої на те, щоб паралізувати критиків конституції і досягти широкої конституційної згоди. Снову і знову президент майже скрупульозно показував свою власну повагу до конституції, припускаючи, що тим самим можна сприяти виробленню конституційної свідомості в державному масштабі. На початковій фазі французької революції він сподівався на стримування і самовладання народу. Своєму другу Лафайету, що вручив йому символічним жестом у подарунок ключ від Бастилії, докладно роз'ясняв значення конституції для працездатного уряду і для захисту від демагогів і панування чорни.

Велику заклопотаність викликало у Вашингтона неясне відношення до індіанців, що шукали захисту від переселенців, що насуваються, на південно-заході в іспанців, а на північному сході в британців. Президент неодноразово виступав за справедливе звертання з корінним населенням, вірив у його здатність до асиміляції й особисто вів переговори з вождями. Однак також говорив і про "викорінювання", коли його представленням про імперію загрожували окремі племена. Як головнокомандуючий він почував себе безпосередньо відповідальним за поразки, що недостатньо збройні і погано керовані американські експедиційні війська потерпіли від індіанців у долині Огайо в 1790 і 1791 роках. Тому він відчув гордість і полегшення, коли генерал Ентоні Уєйн кілька років потому переміг союзні північно-східні індійські племена на озері Ері, і Сполучені Штати змогли здійснити своє домагання на суверенітет у регіоні Огайо при висновку світу в Грінвіллі