Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні суспільних поглядів Д. Павличка. Та й не було це для нього першим студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити палахкотіння молодої душі. Романтичні ілюзії ніколи не мали над поетом особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама реальна дійсність. Та й доля не розщедрилася на «сни рожевого дитинства», а тим паче юності.

Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д. Павличко був ув'язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всіляких «змов» та «груп» не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз'єднаних землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звинувачення, але баланди покуштувати довелось.

А «на волі» чигала інша кривда — школярів, які запізна поверталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи бува, не комсомольці. Про кого таке дізнавалися — тих катували і страчували. Такою була дійсність. Надивився Д. Павличко і на повішених активістів, і на заподіяні «лісовиками» пожежі. Зблизька спізнав «лице ненависті», лице націоналістичного звірства, запам'ятав його на все життя.

Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної несправедливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність. Як зізнається нині поет, до XX з'їзду КПРС він був внутрішньо готовий, особа «вождя всіх народів» ніколи не викликала захвату. Навіть на юнацький розсуд Сталін і його практика ніяк не сполучалися з кличною і дорогою ідеєю комунізму.

Ще будучи в університеті, Д. Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р.— навчається в аспірантурі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисертації він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було прийнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д. Павличко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критичних студій одержав би вищий.

Від 1957 по 1959 рр. Д. Павличко керує відділом поезії журналу «Жовтень», наступних п'ять років — на «творчих хлібах». Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його роботами поставлені фільми «Сон» — у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966—1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і велика, може, не так за часом, (1971—1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». І тепер Д. Павличко вважає його своїм дорогим дітищем (цілий ряд всесвітньовідомих письменників уперше прийшли до українського читача саме зі сторінок цього журналу). Секретар СП СРСР від 1986 р., з 1988 р.— секретар правління СПУ. І протягом усього часу — численні відрядження, поїздки за кордон, участь у роботі багатьох делегацій та комісій, товариств, редколегій тощо. Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д. Павличка, а на творчий — мусимо повернутися від початку.

1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був опублікований перший, як вважається, вірш Д. Павличка «Дві ялинки».

Перша книжка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир —

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

Наприкінці 50-х поезія Д. Павличка увіходить в сталі проблемно-тематичні річища, які пронижуть усі наступні книги поета. Виходячи на перший план чи відступаючи вглиб худож­нього континенту, вони будуть наповнюватися й тужавіти філософським нуртом. Творчий розвиток поета видаватиметься рідкісне рівним і висхідним, хоч матиме, безперечно, винятково зоряні години.

Відданість певним темам помітна і в цьому тритомнику, складеному не за хронологією зі збірок, а з великих поетичних циклів, писаних протягом двадцяти-тридцяти років. Такою бачиться громадянсько-публіцистична лірика від згаданих поезій до інвектив «Спіралі» (1984) й «Поем та притч» (1986). Як одне велике дослідження прочитується у Д. Павличка культурологічна тема, започаткована віршами, присвяченими Таланові (1953), і продовжувана досі. Ще одне річище — унікальна за пристрасністю та відвертістю інтимна лірика, що вперше озвалася «Пахощами хвої», сяйнула «Гранословом» (1968) і гордо піднеслася в «Таємниці твого обличчя» (1979). Крутими берегами рубаїв, сонетів і поем аж до восьмивіршів (1988) означена медитативно-філософська поезія, що дедалі сильніше вабить до себе поета, нагадуючи про психологічні закони творчості, за якими юності ближче захоплення, а зрілості — роздум.

1977 р. Д. Павличкові за книгу «Любов і ненависть» була присуджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філософській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак діалектики).

Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популярності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту». Динамічність сюжету, яскравість характерів, житейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність