болить мене доля

від дому до Дону

безсмертя болить

і сльоза

і грона соборів

й сто тисяч заборів -

й безлиста як воля

лоза.

Поет будує свій суверенний простір в контексті найнесподіваніших морально-етичних орієнтирів (“тихо скавулять кімнати // на ґратах / горицвіт зірок / у синьому горщику / несе янголам борщику / а година година хоче спати / звари мені вкраїноньку мати / зрубай мені голівоньку кате”).

Ота неймовірність, нереальність вислову є однією з найхарактерніших ознак художнього стилю Т.Мельничука, ба й більше - формулою його душі, відкритої для всіх, пульсуючої ритмом свого часу.

У збірці “Князь роси” поет спробував форму вільного вірша, і показав своє досконале уміння в такому віршуванні. Тут варто зазначити, що тоді в українській поезії існували лише певні спроби такого віршування. Однак, досконала форма верлібра, яку вдалося підкорити поетові, тривалий час не бралася ним до уваги, не ставала домінуючою у його віршах. Для верлібрових творів збірки характерні: ритмічна вивільненість, різноманітне інтонаційне варіювання, складна система ритмічних закінчень, взаємозв’язок і взаємозалежність метрико-ритмічних рядів між собою.

Вільний вірш Т.Мельничука відзначається введенням додаткових словесних акцентів в межах одного метрико-ритмічного ряду та пов’язане з цим членування даного ряду. Як правило, в цих поезіях не вживається розділові знаки, кожне слово (інколи сполука двох-трьох повнозначних слів) записується з нового ряду. Поезія ділиться на окремі частини, кількість рядків у яких може коливатися від одного до п’яти-шести. Інколи в поезіях наявна рима, і що характерніше для змістовної конструкції - поет римує слова задля досягнення ефекту спорідненості:

...

вертить цар залізне кружальце

а в кружальця

деренчать жальця

вжалить жальце у вію

і мамине серце скаменіє

і мамина голова

ляже на слізку в труну

а заберіть вицвілого царя

нехай я засну.

Як бачимо, тут об’єднуються слова “кружальце” - “жальце”, “вію - скаменіє”, “труну - засну”. Розглянувши семантичне навантаження кожного із слів пари, помічаємо деяку спільність їх змістовних ліній. Так, зокрема, символіка слова “труна” (або ж інше більш виразніше - “домовина”) - притулок для вічного сну, спочинку; воно римується із відповідником “засну”, що так само передбачає спокій, але не вічний, на певний час. Подібне переплетення семантичного поля і в слів “вію - скаменіє”. Чому саме у вію “вжалить жальце”? Проходять асоціації з невиваженими діями малої дитини (“вертить цар залізне кружальце”), яка по своїй несвідомості потрапляє предметами в очі. Образ дитини-царя підкреслюється і словом “мама” та характеристиками стосовно цього персонажа (“мамине серце скаменіє”, “мамина голова ляже на слізку в труну”), які вказують на жаль, відчай за вчинки сина.

Інтонаційні розтини порушують звичайний спосіб мислення, вичленовуючи окремі слова або сполуки слів, акцентують увагу читача на кожному зі слів, увиразнюють поетичне висловлювання:

мертві

я теж буду мертвий

беруся по тому

що куди не піду

не можу знайти

свого дому.

У цій поезії кожне виокремлене слово, вислів формують певну думку, яка наче й відмінна від інших, але водночас тісно пов’язана з ними. Таке поступове інтонаційне членування призводить до того, що виділене слово (або сполука слів) стає первісною ритмічною одиницею, здобуває синтагматичну самостійність.

Відсутність розділових знаків, інтонаційні паузи (поет виділяє їх графічно - інтервалами), виокремлюють слова, як поняття, символи, які несуть ідейне навантаження, роблять їх вивільненими від синтаксичної залежності (коли значення слів підпорядковуються, стоять у взаємозалежності). Можемо сказати, що семантичні зв’язки у таких віршах переважають над синтаксичними.

Синтаксичний паралелізм, анафори (словесна та звукова), повтори притягують частини позії одну до одної, але разом з тим кожна з них зберігає свою індивідуальність:

Не можна руту

Коренем перевернути

До сонця.

Бо рута не може

Цвісти і не гнутись

В чужому городці.

В чужому городці,

В чужому віконці

Рута, ой рута -

Як сіль у оці.

Перший і другий рядок вірша римуються між собою, а третій римою творить семантичну єдність із третім рядком другої строфи (перші її два рядки неримовані). Але, незважаючи на таку об’єднуючу структуру поезії, перша і друга строфи залишаються самостійними, кожна з них є носієм окремої думки, спорідненої з ідейним задумом. Найбільш акцентовані слова “в чужому” (автор творить анафористичні повтори задля їх виділення), вони входять у складну систему образів вірша: неволя, втрачена домівка (“чужому віконці”), забута, переінакшена історія, культура (“руту коренем перевернути”). Результатом співставлення таких словесних сполук є синтаксичний паралелізм. Цікаво порівняти лексико-семантичну природу цих сполучень, адже кожна, фактично, варіює ту саму думку. Тільки на іншому щаблі. У третій строфі помітний неабиякий вплив фольклору: “рута, ой рута, - як сіль у оці” (є схожість, мається на увазі усталені порівняння, вигук “ой”, із народними піснями).

Розглянемо ще одну поезію із характерною ритмічною структурою, з системою послідовних взаємозв’язків:

при лихій годині

при чужій чужині

при червоній зорині

за воротеньками

калина стала

а там сидить смутонько

як батенько

а смертонька

як матінка.

Тут маємо ще й мереживо звукових повторів - пестливі суфікси у словах “воротеньками”, “смутонько”, “батенько”, “смертонька”, “матінка”. А перші три рядки вірша емоційно об’єднує, увиразнює синтаксичний паралелізм. Символічні