Якою б не була поетична уява, вона обмежена досвідом, записами пам’яті і в значній мірі залежить від здатності вдруге пережити все пережите. Ця здатність властива кожній людині, в творчій діяльності набуває цілком особливих форм, є психічним станом, що супроводжує репродуктивне переживання і називається натхненням.

В художньому відтворенні пережитого величезну роль відіграє асоціація, вона заступає докладні і громіздкі описи. Народжується ряд нових естетичних засобів, основа яких - пропуск, який заповнює асоціація.

Тут варто сказати про асоціації, символи, образи, оскільки вважаємо ці поняття дуже характерними і важливими для розкриття поетичного світу Тараса Мельничука. У його віршах живуть і розвиваються образи роси (символ очищення, правдивості), гір (рідна земля, твердиня, яка є опорою в найскрутніші хвилини), пташок (уособлення стрімкості, пристрастей), трав і квітів (усе живе, що має душу і дороге до безмежжя). Поет говорив, що у росі, мов у краплині, відбувається весь світ, наші почуття, наші думки, наші страждання. Вона - лікувальна купіль на світанку, що зцілює від екземи та псоріазу. Образ роси у віршах Т.Мельничука з’являється в різних іпостасях; але всюди містить основну символіку - чистота, зцілення.

Так, у поезії “розкрий своє лоно...” проходить асоціація роси з дівчиною, яка “співала на гітарі”:

. . .

він першу-ліпшу зірку цілував

й вона страждала

бо не було у них дітей

лише роса співала на гітарі

і гнались юнаки

за дівчатами

як коні що сміються...

Незбережена цнота, яка стає причиною безплідності, відчаю чоловіка і жінки - це мотив, який вдало відлунюється одним символічним рядком: “лише роса співала на гітарі”. Уже йшлося про те, що образи поета наскрізні, тобто об’єднують вірші в єдине ціле, відбиваючись у них якоюсь одною деталлю, рисою, гранею із множини інших. Як от у вірші “сидить дощик...” той самий образ роси, але уже несе інше ідейне навантаження, задля цього відкривши іншу свою змістову сторону:

сидить дощик

у гаї гаї

та росу робить

крап-крап

крап-крап

Яке тобі росо дати серце

Щоб не розірвалося

а дай мені серце

зелене як калина

а дай мені серце

солодке як Україна.

Як бачимо, тут згадуваний образ асоціюється із новим життям, появою маленької істоти, якій душу, серце дається з неба. За віруваннями наших предків вода має здатність запам’ятовувати інформацію, можливо, десь звідси автор бере ідейну наснагу для останньої строфи вірша: серце виповнене любов’ю до України, її краси матиме силу знести, стерпіти, пережити долю, призначену йому і українській нації.

Та ж таки дівоча чистота. непорочність розкривається за допомогою символіки образу роси в поезії “присядь зайчику...”:

присядь зайчику

біля суниці

черлена ж

аж лапку пече

ти все ж таки мужчина

хоч і косити не вмієш

а трава аж під росою

а трава аж під косою

бо ж дівчина.

Тут розвивається ще одна значеннєва лінія цього образу - “трава аж під росою... бо ж дівчина” - звичаї, усталені міркування людей щодо цноти, невинності переносяться у середовище, сферу існування природи. Дійові особи вірша - зайчик і суниця, трава, яка “під росою”, ріка, яка “давно вже замужем”. Поет одухотворяє природні явища, тварин, надаючи їм специфічних людських рис. Вірш має у зв’язку з цим настрої захоплення минувшиною, обрядами, віруваннями і традиціями свого народу.

А ось у поезії “Задзвони мені, росо, на сінокосі...” образ роси символізує розраду ї уже можемо підкреслити, що як і в багатьох інших творах, тут він вживається у поєднанні з словом “сінокос” (раніше були “трава”, “коса”), яке містить у собі міфологічний код смерті (згадаймо хоча б образ Смерті з косою у вертепі). Аналізований вірш містить розгорнуті сторінки історії: нищення людей, які не хотіли коритися, не бажали забути свої традиції, мову, мріяли зберегти набуте прадідами для онуків. Уже перший рядок поезії працює на розкриття ідейного задуму і дзвін роси - інформація, спогади, історія, яка міститься у правдивих краплинах цілющої води.

Самобутність світу художніх образів Т.Мельничука визначається певною мірою і властивим гуцульській міфології анімізмом усього сущого в природі. Чи не тут джерело улюбленого митцем художнього прийому - одухотворення природи, персоніфікація її явищ. Усе життя гуцула - від колиски до домовини - міцно переплетене із життям довкілля. Тим-то й у поезіях Тараса природа ніколи не лишається байдужою до людського смутку чи радості, горя чи щастя. Ліризм його закорінений у гармонії внутрішнього світу героїв і довкілля. Як от у поезії “а ще трави мої не скошені...” духовний стан, самопочуття, життєствердні настрої персонажа передаються природними явищами, ознаками:

А ще трави мої не скошені

І дороги в клубок не змотані,

І земля, як весільне запрошення -

З пшеницевою позолотою.

Над моїми скрипками манливими

Ще смичкові покручувать вуса.

Під моїми хмільними калинами

Ще дівчатам губити буси.

Щодо одухотворення природи, неживих предметів, варто зауважити, що цей прийом автор використовує і задля побудови нового омріяного світу:

. . .

а на столі хліб

у мережаній сорочці

і під стріхою

ластівка будує собі

маленьку Україну.

У цьому світі діють людські закони, однак тут вони сприймаються відсторонено, тому дивують, бентежать, стають незрозумілими, а деякі - взагалі не піддаються логічному осмисленню, як-от у наступній поезії:

сокира птахою

поклонилася

сокира

на маленьке деревце

помолилася

поможи боже.

Уже дещо було сказано про образ птахи у поезіях Т.Мельничука, тут ми можемо помітити нову значеннєву лінію - невпинність, швидкість. Сокира і птаха - два, здається, несумісні поняття, чому ж автор ставить їх у один рядок як порівняння? Чому сокира (знаряддя страти, вбивства) набуває людських рис, душу, бо ж отримує вміння молитися, просити чогось (здобувати енергетику)