Віра допомагала Поетові створити собі певний і доступний тільки йому Світ, в якому він садить свій Сад, в якому є все, чого так бракувало йому у знедоленому й холодному житті: і дерев, які плодоносять навіть взимку, і золота рибка як тотем, оберіг звичаїв і традицій гуцулів, і олені з оленятками, коні з лошатками, коники-цвірконики, трудівниці-бджілки, гуси-лебеді, чайки, перепілки.

У створених ліричних світах Поет знаходив порятунок від страшних снів, кривавої дійсності, бачив себе господарем на своїй землі:

. . .

В мене ланів,

в мене пшениць

Як срібла-золота

по всім світу.

За сто чужинських

зоряниць

Я не віддам

й вишневу віту.

Віра допомагала Поетові розірвати колючий дріт на чистому небі і вивести Слово з ув’язнення, бо розумів, що:

... якщо поет не вільний,

То будь проклята воля та,

Що заставляє жить подвійним.

Важким, як чорний хрест, життям.

Віра витворила в ньому громадянську мужність, додавала сили для самопожертви, допомагала нести свій хрест і не втратити себе як особистість. Любові до України, надії на світле майбутнє своєї держави, нації, поетові вистачило, щоб зігріти, оживити кожен рядок свого вірша, щоб зарядити поезію животворною енергією душі, отого малого космосу. Т.Мельничук знав, що дорога на Вкраїну важка і терниста, але знав також і те, що лише там його Слово і Дім:

На Вкраїну дорога моя, на

Вкраїну -

З усіх безнадій і надій,

Чи то в чорну, чи в ясну

годину,

Бо там Слово моє і мій Дім.

На Вкраїну дорога моя, на

Вкраїну,

Камениста, тернова - іду все

одно,

Людині дано одну

Батьківщину -

Серце одно.

В перемерзлих таборах поет жив надією повернення до матері, до України. Мав сподівання, що все-таки виборсається на волю, а там Словом проб’є кригу зневіри і занепаду, підніме зі сплячки земляків, розбудить їхні національні почуття, бо ж знав:

Той іде, хто боїться застою,

А іде - до чогось дійде.

Хто не вірить в залізні устої -

У тумані повік не впаде.

Той іде, хто веде за собою,

Хто веде.

Оберегом від падінь і небезпек для Т.Мельничука була любов, що оповила його душу до безмежжя. У полоні її гарячих хвиль він стверджував: “Земля від ЛЮБОВІ не втомлюється”. Поет пізнав це почуття настільки, що вже не зможе вбити й найменшу комашку. Навіть росу збудити на світанні йому не вистачить сміливості.

Забилося серце вишні...

Хтось до сонця

дійшов...

Земленько, будь тепліша!

Люди, будбте ніжніші -

Сильніші!

Народжується ЛЮБОВ.

Можна стверджувати, що вся творчість і життя Поета є вченням про Життя і всій його повноті і в духовній насиченості.

Отож, рядки, породжені стражданням і болем, сповнені любові до всього живого, крику відчаю, прохання зупинитись перед вбивствами, руйнуючою і всепоглинаючою цивілізацією вражають ще й своєю символікою, асоціативністю, багатогранністю образів, ритмомелодикою, структурною довершеністю.

Використана література

Андріяшко Т. Тарас Мельничук – хто він? // Дзвін. – 1992. - №3.

Пам’яті Тараса Мельничука. // Літературна Україна. – 1996. - №5.

Кут С. Міфологічні коди поетичного мислення Тараса Мельничука // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. - Вип. IV. - Івано-Франківськ: Плай, 1999. - С. 70-76.

Медвідь В. Князь роси: Есе [Про Т. Мельничука] // Сучасність. - 1992. - № 10. - С. 18-22.

Мельничук Т. Вірші [датовані 25. ІІ 1980] // Тижневик Галичини. - 1998. - 20 серпня.

Мельничук Т. Вірші // Дніпро. - 1964. - № 5. - С. 22-23.