Навесні 1836 року, виконуючи прохання колишнього товариша по службі по російської місії в Мюнхені кн. И. С. Гагаріна, Тютчев послав у Петербург кілька десятків віршів. Через В'яземського і Жуковського з ними познайомився Пушкін, що зустрів їх з «здивуванням» і «захватом» — зі здивуванням і захватом перед «несподіваною появою» віршів, «виконані глибини думок, яскравості фарб, новини і сили мови». Двадцять чотири вірші під загальним заголовком «Вірша, прислані з Німеччини» і з підписом «Ф. Т.» з'явилися в третьому і четвертому томах пушкінського «Сучасника». Друкування віршів Тютчева на сторінках «Сучасника» продовжувалося і після смерті Пушкіна — аж до 1840 року. За деякими виключеннями, вони були відібрані ще самим Пушкін.

У 1837 році Тютчев був призначений старшим секретарем російської місії в Туріні, а потім незабаром — повірником у справах. На час залишивши родину в Петербурзі, у серпні 1837 року Тютчев виїхав у столицю Сардінского королівства і через чотири з половиною місяця по приїзді в Турін писав батькам: «Воістину, мені тут зовсім не подобається і тільки безумовна необхідність змушує мене миритися з подібним існуванням. Воно позбавлено всякого роду цікавості і представляється мені поганим спектаклем, тим більше нудним, що він насилає нудьгу, тоді як єдиною його гідністю було б забавляти. Таке точно й існування в Туріні.

30 травня/11 червня 1838 року, як розповідав потім сам поет у листі до батьків, йому прийшли повідомити, що біля Любека, у берегів Пруссії, згорів російський пасажирський пароплав «Микола I», що вийшов з Петербурга. Тютчев знав, що на цьому пароплаві повинні були бути його дружина і діти, що направлялися в Турін. Він негайно ж виїхав з Туріна, але тільки в Мюнхені довідався подробиці про те, що трапилося.

Пожежа на пароплаві спалахнув у ніч з 18/30 на 19/31 травня. Коли розбуджені пасажири вибігли на палубу, «два широких стовпи диму навпіл з вогнем піднімалися по обидва боки труби й уздовж щогл; почалася жахлива метушня, що вже і не припинялася. Безладдя було неуявний...» — згадував у своєму нарисі «Пожежа на морі» І. С. Тургенєв, який теж був на цьому пароплаві.

Елеонора Тютчева виявила під час катастрофи повне самовладання і цілковите самовладання, але і без того слабке здоров'я її було остаточно підірване пережитим у цю страшну ніч. Смерть дружини потрясла поета, затьмаривши багато років гіркотою спогадів:

Твій милий образ, незабутній,

Він переді мною скрізь, завжди,

Недосяжний, незмінний,

Як уночі на небі зірка...

У п'ятилітню річницю смерті Елеонори Тютчев писав до тієї, котра допомогла перенести вагу втрати і ввійшла в життя поета, по його власному визнанню, як «земний привид»: «Сьогоднішнє число—9 вересня — сумне для мене число. Це був самий жахливий день у моєму житті, і не будь тебе, він був би, імовірно, і останнім моїм днем» (лист до Ернестини Федорівни Тютчевої від 28 серпня/9 вересня 1843 року).

Після вступу в другий шлюб з Ернестиною Дернберг Тютчев змушений був подати у відставку через самовільний від'їзд у Швейцарію з нагоди вінчання, що відбулося 17/29 липня 1839 року. Подавши у відставку, восени 1839 року Тютчев знову оселився в Мюнхені. Однак подальше перебування на чужині, не обумовлене службовим становищем, ставало усе більш і більш тяжким для поета: «Хоч я і не звик жити в Росії,— писав він батькам 18/30 березня 1843 року,— але думаю, що неможливо бути більш прив'язаним до своєї країни, ніж я, більш постійно заклопотаним тим, що до її відноситься. І я заздалегідь радуюся тому, що знову виявлюся там». Наприкінці вересня 1844 року Тютчев з родиною повернувся на батьківщину, а через півроку був знову зарахований у відомство Міністерства закордонних справ.

Петербурзький період життя поета відзначений новим підйомом його ліричної творчості. У 1848—1849 роках він пише справді зроблені вірші: «Неохоче і несміливо...», «Коли в колі убивчих турбот...», «Сльози людські, о сльози людські...», «Російській жінці», «Як Димний стовп світлішає в височині...» і ін. У 1854 році в додатку до березневого того «Сучасника» вийшов перший збірник віршів Тютчева, а в травневій книжці того ж журналу з'явилося ще дев'ятнадцять віршів. У тому ж році вірші Тютчева вийшли окремим виданням.

Поява збірника віршів Тютчева було великою подією тодішнього літературного життя. У «Сучаснику» виступив зі статтею «Кілька слів про вірші Ф. І. Тютчева» І. С. Тургенєв «...Ми не могли душевно не порадіти,— писав Тургенєв,— зборам воєдино розкиданих досі віршів одного із самих чудових наших поетів, як би переданого нам привітом і схваленням Пушкіна» . У 1859 році в журналі «Російське слово» була поміщена стаття А. А. Фета «Про вірші Ф. Тютчева», у якій говорилося про нього як про самобутнього «володаря» поетичної думки, який здібний з’єднувати «ліричну сміливість» поета з незмінним «почуттям міри». У тому ж 1859 році з'явилася знаменита стаття Добролюбова «Темне царство», у якій серед суджень про мистецтво зустрічається оцінка особливостей поезії Тютчева, її «пекучої пристрасності» і «суворої енергії», «глибокої думи, порушеної не одними стихійними явищами, але і питаннями моральними, інтересами громадського життя».

У ряді нових створень поета виділяються чудові по своїй психологічній глибині вірша: «Про, як убивчо ми любимо...», «Приречення», «Не говори: мене він, як і колись, любить..», «Остання любов» і деякі інші. Доповнені в наступні роки такими поетичними шедеврами, як «Весь день вона лежала в забутті...», «Є й у моєму страждальницькому