Відданість певним темам помітна і в цьому тритомнику, складеному не за хронологією зі збірок, а з великих поетичних циклів, писаних протягом двадцяти-тридцяти років. Такою бачиться громадянсько-публіцистична лірика від згаданих поезій до інвектив «Спіралі» (1984) й «Поем та притч» (1986). Як одне велике дослідження прочитується у Д. Павличка культурологічна тема, започаткована віршами, присвяченими Таланові (1953), і продовжувана досі. Ще одне річище — унікальна за пристрасністю та відвертістю інтимна лірика, що вперше озвалася «Пахощами хвої», сяйнула «Гранословом» (1968) і гордо піднеслася в «Таємниці твого обличчя» (1979). Крутими берегами рубаїв, сонетів і поем аж до восьмивіршів (1988) означена медитативно-філософська поезія, що дедалі сильніше вабить до себе поета, нагадуючи про психологічні закони творчості, за якими юності ближче захоплення, а зрілості — роздум.

Все це — розділи великої книги, художнього гуманістичного роздуму, що протистоїть навалі життєвих суперечностей та ентропічному холоду байдужості. Перейняти світ емоцією, забарвити ставленням і значить для поета олюднити його, що возвеличує образ самої людини, утверджує торжество розуму. З цієї точки зору Д. Пав личко є чи не найпослідовнішим антропоцентристом нашої поезії, а його полум'яна лірика в цілісності своїй — глибоко епічною. Суть цього пафосу розкривають рядки 1961 р.: «Я тимчасовий, та мусить пройти вічність крізь мене».

На зламі десятиліть провідною для Д. Павличка стає громадянсько-публіцистична лірика, звернена до головних політичних явищ доби, проблем миру, інших народів і країн. З одного боку, глобальність мислі продиктована самим часом, могутнім стартом НТР, по-новому побаченою малістю голубої Планети. З другого боку, загострене соціально-філософське бачення знаходить більше простору за межами внутрішнього життя країни, ніж у них, виливаючись часом в енергійну, але абстраговану публіцистичність: «Слово — на чати! // Дружба — пароль! // Кривді промчати // Тут не дозволь! // Очі ворожі // Гострі, як ніж. // Ти на сторожі // Правди стоїш».

Подібні інтонації переважають у книгах «Бистрина» (1959), «Днина» (1960, відзначена у 1961 р. Республіканською комсомольською премією імені Миколи Островського), «На чатах» (1961). Шугаючи в буттєвих піднебессях, поетичне слово Д. Павличка насправді тяжіє до реальності, соціальної конкретності.

Творчою радістю роботи з живим матеріалом забарвлені картини з життя революційної Куби, зібрані в книзі «Пальмова віть» (1960).

Особливий смак до відточеної думки відчувається в циклі «Салям алейкум» (1961). В поетиці Д. Павличка закріплюються інтонації та форми, притаманні поетичній східній традиції, зовнішня врівноваженість яких таїть вибухову афористичну суть («Кров одмиває вимушену зраду,// Невимушена зрада — пляма вічна»; «Щасливий той, хто бачив, мрію,// Але не доторкнувсь її»). Сувора зосередженість злютовує вірші, присвячені боротьбі за мир, настроєні на тривожні згуки, що перекочуються меридіанами планети,— «Жест Нерона» (1962). Задана самою назвою, а далі й віршем, історична ремінісценція говорить про серйозність і трудність проблеми, що й виділяє лірику Д. Павличка з-поміж багатьох полегшених і бадьористих творів на тему миру: «На світі більше куль, аніж сердець!// На світі більше мін, ніж томиків поезій!// На світі більше бомб, аніж будинків!». Вихоплений з руху буднів, зловісний, не обірваний історією жест Нерона рішуче повертає поезію Д. Павличка зі звіданих висот декларацій (в ряді випадків художньо вдалих) до реальності.

Поет ніби перейшов за три моря, оком гуманіста окинув небокраї XX століття, висловив своє розуміння соціально-етичних ідеалів і заразом відчув потребу поглиблення багатьох істин, їх нового параметрування дійсністю. Багато що відходило в сферу ілюзій, соціальної романтики, натомість вигромаджувалися брили проблем, які вимагали осмислення. Тут коріння «Грано-слова» (1968), книги виняткової художньо-філософської сили, з багатьох точок зору етапної.

Для самого Д. Павличка «Гранослов» — вияв цілісної естетики, грунтованої на реалістичному образі, діалектичному розвитку думки від конкретного до загального. Поняття «філософічність» зроджує в пам'яті багато імен, однак це зовсім не нівелює їх своєрідності. Так, від гіркотної конечності життя внуртовується в його солодку розкіш Л. Первомайський, формули вищих істин спостерігає в буденні В. Мисик... Д. Павличко працює з «глиною» життя, мне її, випалює в горнилі різних, суджень; йому конче потрібна придолонена густота реальності, якою поет оволодіває водномить, покладаючи на неї виражальні функції. Рефлексія, чуттєве нюансування, серпанкова багатозначність, раптовий відрух асоціацій — все це тамується в невидимому «дотворчому» акті, в надрах завершеної, формально дисциплінованої картини. Типовим прикладом е портрет А. Ма­лишка:

Якби був зерном — те зерно б не розтерли,

Ярилася б нива камінна врожаєм.

Якби був горою, то тільки Говерлою,

Якби був рікою, то тільки Дунаєм.

(«Малишкові»)

Багато значив «Гранослов» і для української поезії. Ця книга продовжувала лінію інтелектуальної лірики, до певної міри підваженої і тривіальними розумуваннями в класичних формах, і метафорично звихреними новаціями молоді, яким не раз бракувало власне життєвої посутності. Сама проблема новаторства, яку в полемічних герцях інтерпретували то в суто ідеологічному, то в суто стильовому аспектах, виносилася «Гранословом» на матеріалістичний грунт. Творчий приклад Д. Павличка свідчив про те, що істинні художні відкриття зумовлюються осмисленням нових, незайманих життєвих сфер. «Гранослов» стане знаменником великого творчого злету десятиліття, поєднає і узгодить традиційний вірш В. Симоненка з карколомним асоціативним рядом І. Драча, емоційну стихію М. Вінграновського із сольфовим співом І. Жиленко. Рідкісне розмаїття індивідуальних форм