З роками поетичний пейзаж Д. Павличка, позначений особливою чіткістю штриха, збагачуватиметься філософськими мотивами, просто переходитиме в жанр натурфілософської лірики. Але й від оцього свого почуття він має зрозумілий онтологічний сенс, оскільки завершує картину духовного космосу людини площиною її земного буття, забезпечує його конкретно-речовим тлом світу.

Зведення такої величної і надійної художньої споруди, яка замикає в гуманістичну цілість людину, суспільство і всесвіт в їх історичному триванні, потребувало величезних творчих енергій, імпульсів і прозрінь, які, здається, виходять за межі можливостей окремого, якого завгодно талановитого «я». Але Д. Павличко не сам,— і в цьому головна загадка його творчості, її рівного руху (хоча і тут гальмівні тенденції далися взнаки: чим, як не декларативним лубком, є, на тверезий розсуд, вірш «На будівництві Токтогульської ГЕС»?). Так, не сам, наскільки взагалі може бути не сам творець.

Збагнути це дозволяє культурологічне підґрунтя творчості Д. Пав личка, безпосередньо явлене у цілій галереї портретів, з яких дивляться на нас митці різних віків і народів. Поетичне мислення Д. Павличка не лише пристрасне й інтелектуально глибоке, а й найвищою мірою запліднене попереднім митецьким досвідом і доробком. Воно увібрало відкривавче животворне зерня багатьох духовних світів, од ренесансового гуманізму Мікеланджело до самозреченого служіння народу І. Франка, од пафосу свободи Г. Сковороди до пафосу гармонії серця і ума М. Рильського. Десятки, сотні світів увійшли в лірику Д. Павличка не постаментами возвеличення, а сутністю свого буття в культурі людства, художньо-філософськими ідеями, якими продовжується їх життя сьогодні.

Широта культурних обріїв для письменника обов'язкова, але в ліриці, де бачимо світ крізь позитивне «я», вона, як правило, опосередковується, втрачає первісну багатолику розгорнутість. У Д. Павличка різночасові духовно-інтелектуальні сплески не редукуються і не асимілюються ліричним «я», а продовжуються його обізнаністю, свідомістю зробленого. Звідси — особлива виваженість суджень, надійність морально-етичних критеріїв, невичерпність енергії власного поетичного пориву.

Вірш Д. Павличка захоплює обшири світової і, насамперед, вітчизняної культури в їх первородному вигляді, набуваючи особливої ваговитості, духовно-інтелектуальної глибини. Говорити так дозволяють не тільки твори на культурно-історичну тему, які складають цілий пласт, що проходить крізь усі книжки поета (згадаймо ранній цикл «Вчителям і друзям», «Київські сонети», портрети із «Сонетів подільської осені» чи безпрецедентну в нашій поезії Франкіану «Задивлений у будущину»). Річ у тім, що освоєний художньо-філософський досвід проймає всю жанрово-тематичну товщу поезії Д. Павличка, виявляючись в культурі думки, її доцільному рухові від зробленого й осмисленого вглиб іще не пізнаного та не освоєного. Коли в сонеті «Бажання» (1972) із відносності знання видобувається його безвідносна цінність — сам процес духовної роботи,— то це крок у «ясне вдалині», що одкрилося Тичині на межі «зросту і сили». Коли в рубаях читаємо: «Дай більше сміху, ніж плачу, // Не нарікай на тьму злостиво, // А краще засвіти свічу !», — то хіба не чуємо тут продовжену в нові часи Довженкову тезу про обов'язок мистецтва нагадувати людині, що життя саме по собі — найбільше благо? І якщо в ранньому вірші «Коли ми йшли удвох з тобою...» образ коханої, що топче житні колоски, втрачає святість і привабу, то хіба це не крок за грань, означену філософією «Лісової пісні» Лесі Українки?

Йдеться не про горезвісні «впливи», а про те, що Д. Павличко, мислячи оригінальне й самостійно, відштовхується від ідей та оцінок, що увійшли загальнолюдським набутком у суспільну свідомість, її культурний шар. Помітність цих вихідних положень різна, та й залежить від освіченості читача. (Скажімо, в поемі «Князь» 1986 р. позиція автора «Слова о полку Ігоревім» прямо включена в оцінковий ряд, тоді як 6-й сонет «Гранослова» доносить людинолюбний пафос «Мандрівки в молодість» М. Рильського в «знятому» вигляді: «Безсмертя виростає не з могили, // Воно встає з колиски до вікна — //В житті його велика таїна»). Але так чи так думка Д. Павличка колоситься на розораній попередниками ниві, живиться її соками, здобуває на силі, не втрачаючи самобутності. Суть у тім, що весь свій поетичний світ Д. Павличко розбудовує не в порожнечі, а в обжитому людьми часопросторі. І тому він такий багатий, запліднений ідеями та почуттями, а сам Д. Павличко як творець цього світу — не самотній, сповнений згромадженої потуги багатьох.

До речі, через оцю відкритість поетики у величезний культурно-історичний простір їй часом ніби бракує самородного формального блиску, сліпучої яскравості, що зачаровує, приміром, у ранньому Тичині. Зате й таку глибину змістів, яку несе в собі оксамитна дисциплінованість Павличкових картин, знайти ще десь не так легко. Гадаю також, що тут, у вільному засвоєнні світової культури, її творчому пошануванні — початок і кінець Павличкового традиціоналізму, зв'язку й кровного обміну між його лірикою та гуманістичною думкою людства в усій множині її мистецьких виявів. Обмін такий не заважає народженню нового, але живить його і в змісті, і у формі.

Вдивляючись у присвячені Франкові вірші Д. Павличка, ці духовні артерії ясно бачив А. Малишко: «Павличкові цикли віршів про Каменяра мають своє особливе і особисте забарвлення, якесь тонке, органічне і, я б сказав, автобіографічне карбування. І їхнє своєрідне, з точним, ніби викутим словом звучання носить на собі печать творчого духу, який не можна переоцінити, назвавши його Франковим напрямом у нашій поезії. Є своя