Кожна велика культура усвідомлює себе не лише ставленням нових генерацій, мільйонне, а й індивідуально, сприйманням видатних особистостей, що може з отим ставленням поколінь і розходитися. Праця таких видатних осіб зосереджує в собі вершинні здобутки культури, пов'язує минуле з майбутнім, їх творчість стягає різні часи у вузли культурно-історичного досвіду, що не дають розснуватися й урватися тисячам різнорідних ниток духовного прядива. Такий скарбівничий обов'язок брали на себе М. Ломоносов, Ромен Роллан, Я. Івашкевич, невтомний Каменяр, іменем якого тепер і пояснюємо цей особливий тип письменника. Після М. Рильського культурологічні функції української літератури найбільш послідовно перебрав на себе Д. Павличко, маючи І. Франка за взірець творчої невтоленності, а навіть і мети роботи, що виконується не заради слави. «Учителю, стою перед тобою, // Малий, вчарований до німоти» — це не ювілейний уклін Франкові, а захоплення майстром у робітні, де не стихає труд. «Я добровільно став на це каміння люте, // Запалений твоїм натхненням назавжди», «В мені живе одна клітина вогню твого»,— так говорить поет «задивленому в будущину» Франкові. Саме задивленому в майбуття, бо все, що людство створило і нагромадило в культурі за тисячі років, наближає грядуще торжество правди і краси. Тому, думаючи про Франка, Павличко стверджує: «Не відходить з ним його епоха,// Вона лише збирається прийти».

Орієнтація на суспільно-естетичний ідеал, діалектичне ставлення до нього позбавляє культурологічний аспект творчості Д. Павличка музейної устояності, утопічної позолоти, яка часом полискує в рафінованих рядках, скажімо, М. Зерова. «Золотий вік» людства для Д. Павличка не позаду, а тільки попереду. Всі засвоювані ним мистецькі здобутки включені в пізнання нових явищ дійсності, суть прологом, а не епілогом оригінале них образних структур.

Так, прометеївський пафос, ще древніми виплекана ідея гуманістичної самопожертви вияскравлюеться в картинах воєнного лихоліття і переводить монолог ліричного героя "поеми «Вогнище» (1979) у філософську площину: «Я вогнищем відчув себе на полі, // Що спалює людські страждання й болі... ...Прийдіть усі, і в попіл я оберну // Зневаги й рабства заскорузлу скверну!»

Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Павличка, котрий і за найсміливіших новацій молоді віддає перевагу класичним формам, передовсім сонету, нормативному віршеві в усіх поетичних жанрах. «Віршові канонічні форми, — вважає поет, — надзвичайно живучі. Вони фактично незнищені. У боротьбі з ними поети винаходили, винаходять і винаходитимуть нові засоби поетичного висловлювання, але ніколи не перестануть народжуватися нові гекзаметри, терцини, сонети. Нові за змістом і вічні за формою. Поетичне новаторство виявляє себе передусім у змісті». Хоча й форма під пером Д. Павличка зазнає змін, «розковується», породжуючи несподівані естетичні ефекти (відгомоном давнього чогось і перевіреного огортається новітній зміст у «Білих сонетах», 1968). Загалом поетові близькі строгі форми — рубаї, терцини, сонети, що відповідають його чіткому мисленню. «Найважливіше, — вважає Д. Павличко,— мовиться і пишеться коротко».

Сказане про культуру стосується й народної пісні, фольклору, що входить у вірш Д. Павличка й етнічно впізнаваним порівнянням («як дозріває тиші вічна мить і, мов зернятко в яблуці, дзвенить»), і недієвістю картини, навіть за статичної експозиції сповненої руху («зомлів од жару переповий корч»), символікою чисел («Два кольори»), низкою традиційних образів («Впали роси на покоси», «Лелеченьки»). Але головне — ясними етичними критеріями, що не дають схибити у розрізненні доброго і злого, чесного і брехливого. Ця вимога ясності раз по раз заявляє про себе і в публіцистичних рядках, і в стриманій медитації, де, здається, сам народ із властивою йому широтою погляду й навіть дотепністю роздумує над життям і смертю: «Благослови свої життєві сили, // Щоб так, як він, свою верстати путь, // А помирати можна вже як-будь».

Натурфілософською сторінкою лірики Д. Павличка бачаться «Сонети подільської осені» (1973), відмічені рідкісним поетичним живописом, реалістичністю штриха і барви, які лягають на полотно за велінням не самого прискіпливого розуму, а й художницької інтуїції, моментального чуттєвого сплеску («В повітрі потривоженість така // Тонесенька, як голка літака, // Що тягне білу нить за видноколи»).

Здається, ніби за нагальними справами, полеміками, літературно-громадською веремією поетові досі й ніколи було побути наодинці з природою, вчаруватися нею, втішитися, і ось випала нарешті така тиха година. З глибини пейзажу, як із самого себе (бо так воно і є!), Д. Павличко видобуває те, що однаково належить і людині, і світу, що лишається по людині в піднебессі і тече рікою часу, торкається нас, зачіпає, збуджуючи неясну тривогу і бажання відповісти на німе, поза словом простягнуте питання:

Зірки колючі і сухі, як стерні,

Земля і небо повні дивних зваб.

Забулося, що жив тут бідний раб,

Збирав по ночах колоски мізерні

І мріяв дідича прибить до дверні,

Та сам помер, бо на журбу заслаб.

Його сліди мене гукають нині.

Печаль стискає серце в самотині —

Лишився тільки погляд в небесах.

(«Вечір»)

Своєрідне «інтермеццо», повне малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по трудах далина, питальна нота передзим'я.

Бо таки наставала нова пора. Не тільки у подільському, а й суспільному просторі, «зима тривоги нашої» і глибоко затаєних сподівань, глухого подиву від штучної радості і крикливої похвальби, якими метушливо пригорталося нещедре суспільне жниво. Щемку цвіркунову