своє місце в літературі. Легенду буржуазно-націоналістичних критиків про «школу Стефаника», до якої вони зачисляли Черемшину і Мартовича, сам Стефаник категорично заперечив і назвав її непорозумінням, вважаючи, що його побратими такі оригінальні таланти, що мішати їх «в якусь школу є просто гріх». Справедливість цієї думки Стефаника незаперечна.
Марко Черемшина - Іван Юрійович Семанюк — народявся 13 червня 1874 р. в с. Кобаки. Косовського повіту (тепер району Станіславської області), на Гуцульщині в селянській сім'ї. Коли хлопцеві було 2-3 роки його взяли на виховання дід і баба. Про діда і про життя в його господі, серед буйної та пишної карпатської природи, Черемшина залишив найтепліші спогади. В автобіографії він писав: «Я пропадав за дідом та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками, що у діда ночували і в гості повертали і так красно та весело та любо набувались, красну бесіду, мали, мене вихвалювали, теплими долонями гладили, баранчиками та пукавками в бриндзі топленими та денцівками, та сурмами обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили».
З такою ж любов'ю і пошаною згадував Черемшина про свого батька — людину досить освічену. Під впливом свого приятеля — Юрія Федьковича, батько Черемшини любив читати книжки і навіть брався писати вірші. В його бібліотеці були твори Федьковича, Квітки-Основ'яненка, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, журнал «Правда» за 186& р. та ін.
Незважаючи на матеріальні нестатки, Юрій Семанюк вирішив дати освіту хоч одній своїй дитині. 1889 р., коли Іван закінчив сільську школу, батько одвіз його до м. Коломиї в гімназію.
Гімназія зустріла чотирнадцятилітнього хлопця непривітно. Навчання велося польською мовою, якої він зовсім не знав. Вчителі відсилали «хлопського» сина до гною, панки-гімназисти допікали мужицьким одягом, а коли Семанюк надів гімназичну форму — здіймали його на нестерпний глум. «Сам себе не пізнавав у панськім плахтю»; «соромився кожного кроку й утікав від людей»,— згадував він про ті часи у новелі «Карби», а в автобіографії для альманаха «Вік» записав: «З гімназії виніс я хіба обмерзіння (огиду — О. 3.) до галицької шкільної системи. Все з нетерпеливістю арештанта дожидав я бувало яких-небудь ферій, щоб вирватись між народ у гори, де звичайно брали мене батьки за інструктора до своїх дітей».
Подібну огиду до порядків у Коломийській гімназії тих часів виніс і Василь Стефаник.
Згадуючи про те, якого глуму і насмішок йому довелося зазнати в гімназії, Стефаник писав у автобіографії: «Здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отруїв».
Та незважаючи на це, Семанюк швидко опанував польську мову і вийшов в число кращих учнів. Син розумів, як важко було батькам його вчити, і тому намагався будь-що здобути освіту. «Незаможність моєї родини, — писав він в автобіографії для альманаха «Вік», — приневолила мене вже від першого класу заробляти на себе лекціями».
Не задовольняючись офіціальною наукою, гімназисти таємно зібрали свою бібліотеку, в якій, як згадував Стефаник, було близько чотирьохсот книжок російською, українською і польською мовами. Улюбленими авторами молоді були Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Добролюбов, Шевченко, Мирний, Чернишевський, Некрасов, Гліб Успенський, Гоголь. З цієї товариської бібліотеки до рук Черемшини потрапили твори Шевченка. В колі товаришів і на самоті він читає і перечитує палкі рядки «Кобзаря», вивчає біографію поета, виголошує доповіді про його життя і творчість в гуртку гімназистів, сам пробує писати вірші.
Навчаючись у старших класах гімназії, з тієї ж таки товариської бібліотеки, Семанюк познайомився з «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера, трагедіями Шекспіра, творами Шіллера, Гоголя, з українською літературою та українською народною творчістю. Пізніше він прочитав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та «Що робити?» Чернишевського, які тоді на нього «зробили сильне враження» («Моя біографія»).
Гімназист Семанюк одночасно проявляє жвавий інтерес до сучасного йому літературного життя на Буковині і в Галичині, виписує майже всі тодішні періодичні видання («Життє і слово», «Зоря», «Буковина», «Дзвінок», «Правда»), захоплюється творчістю Івана Франка, продовжує пробувати власні сили в літературі. Дещо з написаного він надсилав до журналу «Зоря», але воно не з'явилось друком і загубилося.
В 1895 р. під час літньої відпустки Черемшина написав драму «Несамовиті» Г "надіслав" її до «Зорі». В «Несамовитих» він намагався показати прагнення сільської гуцульської молоді жити по-новому. Його герої виступають проти народної темноти, диких звичаїв і забобонів, організують читальні, школи і, таким чином, намагаються допомогти селянам вибитися з злиднів. Але навіть така куца програма ліберально-народницького типу наражається на жорстокий опір і осуд сільської верхівки — багатіїв та представників влади. Молоді герої зазнають переслідувань і, зрештою, трагічно гинуть. Драма «Несамовиті» так само лишилася неопублікованою, і рукопис її загинув.
1896 р. в газеті «Буковина» було надруковано перше оповідання. Івана Семанюка «Керманич», підписане псевдонімом Марко Черемшина, що так і залишився його літературним ім'ям. Уже в цьому творі автор виступив як співець гуцульського села, опоетизувавши в романтично-фольклорному дусі працю плотарів на Черемоші.
Після закінчення гімназії в 1896 р. (атестат про закінчення гімназії датовано 8 липня 1896 p.) Черемшина жив кілька місяців у рідному селі Кобаки. Тепер він ще болючіше реагує на нужденне життя селян-гуцулів. В листі до редактора «Буковини» О. Маковея 5 січня 1897 р. Черемшина писав: «Домашня наша мужицька біда та злидні пригнобили мене дуже. Я рад би був чим-небудь помогти своїм родичам; отже я працював