враз з ними». Дивлячись на селянську нужду, в якій жили і його рідні, Черемшина заповзявся будь-що «образуватись, щоб свому народові, коли не помогти, то бодай сорому не наробити» (з того ж листа до Маковея). Заробивши лекціями трохи грошей, восени 1896 р. Черемшина поїхав до Відня з наміром вступити вчитися на медичний факультет університету. Оскільки плата за навчання на медичному факультеті була висока, він змушений був вступити на юридичний відділ, де плата була найнижча. Ставши студентом юридичного відділу, юриспруденцією Черемшина цікавився мало, а головну увагу приділяв літературі. «Права учився я у Відні для хліба, — писав він у автобіографії, — а більше займався літературою та просвітою»; «далеко зачитувався в красному письменстві німецькому і російському, що майже нерадо заглядав до римського та німецького права».
Поряд з вивченням класичної літератури, Черемшина в цей час цікавився сучасною йому модерною німецькою та мадьярською літературою. 1897 р. в «Буковині» з'являється його оповідання «Нечаяна смерть» в основу якого покладено типовий для декадентської літератури факт: хронікальна пригода у великому місті. Одночасно з оповіданням «Нечаяна смерть» Черемшина опублікував цикл поезій у прозі під спільною назвою «Листки» («Буковина» за 1898 p.). На якийсь час молодий письменник поринув у світ штучних образів, дрібних тем про плачі квітів, заморожені фіалки, узори вишивок тощо. Тільки в деяких з цих поезій («Весна», «Осінь», «Симфонія», «Щоб не тії гори») пробивається голос народного горя рідної йому Гуцульщини.
Було цілком очевидним, що молодий письменник, збившись на декадентські манівці, марнує свій літературний хист. Іван Франко та Осип Маковей побачили в Черемшині неабиякий талант. Вчасно і вміло вони повернули автора «Листків» лицем до «світла дійсності», до життя народу.
1897 р. відбулася пам'ятна на все життя Черемшини подія — він особисто зустрівся і познайомився з Іваном Франком. Зустріч ця відбулася під час мітингу у Відні в зв'язку з кривавими виборами до австрійського парламенту. Напередодні виборів президент міністрів Австро-Угорської імперії Казімір Бадені об'їхав Львівське намісництво, віддаючи «інструкції» урядовцям. За прямими вказівками Бадені вибори проходили в умовах безсоромного політичного шантажу і терору. Це привело до ряду виступів населення проти баденівської політики. З бунтарями, за вказівками того ж Бадені, розправлялися жорстоко: дев'ять селян було вбито, двадцять дев'ять поранено, щось із вісімсот заарештовано. Ці події сколихнули прогресивну частину західноукраїнської інтелігенції. «Ввесь Відень кипів і кидав громи на галицьких володарів, на Баденього, — згадував опісля Черемшина,— всі погубляли шляхецьку, галицьку господарку та вказували на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом в Галичині, домагалися прогнання деспотичного і брутального шляхтича К. Баденього зі становища президента міністрів». У Відні відбувся мітинг, на якому про «галицьке пекло» доповідав Іван Франко.
Про той час пізніше Франко згадував: «Найтяжчий, найтяжчий із них (фактів урядової сваволі.— О. 3.), що захопив мене особисто до глибини душі,— це були криваві вибори 1897 p.».
Промова Франка на мітингу справила незвичайне враження на присутніх, а Черемшина про це через багато літ так розповів: «Кожне його речення викликувало або бурю потакувань, або бурю гніву проти подвижників східногалицького пекла, яке Франко майстерно розкривав і тоном ученого демонстрував». І далі: «Коли я почув Франка, поставив я його далеко вище всіх бесідників з мітингу. Хотілося перед ним упасти і цілувати його в руки і ноги. Хотілося його цвітом обсипати, та через тисячну товпу не вдалося мені пробитися до його, і я вийшов мов оп'янілий маєстатом його величі».
Наступного дня, на зустрічі Франка з прогресивною українською студентською молоддю в центральній кофейні у Відні, Черемшину познайомили з Франком. Соромливий юнак паленів від ніяковості, від захоплення він не міг слова промовити. «Я дививсь зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі». Тільки коли Франко звернувся до юнака з запитанням, що той студіює, Черемшина здобувся на слово.
На другий день Черемшина разом з Франком виїхав з Відня до Коломиї. В дорозі Франко тепло, по-дружньому говорив з ним на різні теми, а потім просив його співати гуцулки-коломийки. Спершу Черемшина не зважувався, а згодом розпочав в'язанку коломийок «Параскою»,. «Параска» дуже подобалась Франкові, і він «опісля не раз повторяв її собі у хвилях загальної мовчанки».
«Стільки ж я і бачився з Франком особисто», — з жалем зауважує Черемшина. Хоч бачився Черемшина з Франком лише один раз, але ця зустріч відіграла в його житті й творчості виключну роль. Франко відкрив перед ним новий шлях у літературній діяльності. Скоро по тому, коли 1898 р. журнал «Зоря» було реорганізовано в «Літературно-науковий вісник» — орган товариства ім. Шевченка, — коли Франко став одним з редакторів цього журналу, між Франком і Черемшиною зав'язується листування. У листах до Черемшини Франко радив «закинути поезію в прозі та вернути до «Параски», себто до мужиків», селян-гуцулів, життя і побут яких добре знав Черемшина. Одноразово це був заклик повернутися від естетства, декадентщини до реалізму, до правдивого змалювання життя народу. І Черемшина щиро відгукнувся на поради свого вчителя: в травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 р. було уміщено його образки з гуцульського життя «Святий Николай у гарті» та «Хіба даруймо воду» — новели, якими розпочався новий етап у творчості письменника. В центрі уваги Черемшини тепер стає життя темного, забитого і безправного селянина-гуцула з його нуждою, стражданнями і рідкими хвилинами радості.
В «Літературно-науковому віснику», «Громадському