голосі», «Буковині» за 1899-1901 pp. друкуються новели «Злодія зловили», «Раз мати родила», «Основини», «Більмо», «Карби», «Лік», «Бабин хід» та ін. Ці твори поставили Черемшину в ряд з іншими видатними прозаїками Західної України — Кобилянською, Мартовичем і Стефаником. Зросла популярність творів Черемшини серед читачів, його новели з гуцульського життя читалися в селах Гуцульщини, стали відомі також і на Східній Україні. Ці новели любив і високо цінив Василь Стефаник. Словами теплої похвали: «гарно хлопець пише, дуже цікаві оповідання»,— відгукнулася на них і Леся Українка під час свого перебування в Чернівцях влітку 1901 р.
Того ж року в Чернівцях, у виданні товариства «Руської ради», вийшла в світ перша збірка новел Черемшини «Карби». Правдивістю зображення життя гуцульського селянства, майстерністю художнього слова збірка «Карби» зайняла помітне місце серед видань дев'ятсотих років. Збірку тепло зустріли демократичні кола української інтелігенції і читачів, особливо на Західній Україні. Але збірка не припала до смаку буржуазним націоналістам і особливо їх патріарху — Михайлові Грушевському. В рецензії на «Карби» в «Літературно-науковому віснику» він дуже непохвальне, згорда, зневажливо говорив про новели Черемшини, по суті перекреслив його кількарічну працю і поставив під знак запитання його майбутнє, як письменника. Це, безперечно, було одною з серйозних причин довгорічної мовчанки Черемшини, що тривала, як і в Стефаника, аж до часу першої світової війни.
В жовтні місяці 1901 р. Черемшина закінчив слухати університетський курс. Оскільки в роки навчання в університеті він багато уваги приділяв літературній освіті, власній творчості і праці в різних студентських товариствах, у нього лишилися нескладеними іспити з кількох дисциплін. В 1902—1905 pp. він складає іспити з юриспруденції, державознавства та інших предметів, готується до складання докторату права. Тільки 17 липня 1906 p., як це видно з докторського диплома, Черемшина оформив свою освіту. Без цього не можна було здобути відповідну посаду, отже — мати певне джерело засобів до існування. Убоге студентське життя, а за ним таке ж убоге життя правника без диплома, треба думати, дуже гнітило Черемшину. Труднощі були ще й іншого порядку: не легко було здобути посаду, яка б забезпечила не тільки його самого, але й дала б змогу допомагати батькам, що жили у великій нужді. З 27 липня 1905 р. до 31 вересня 1906 р. Черемшина відбував судову практику у Відні, «та побачивши, що там на посаду судді треба ждати найменше двадцять п'ять літ», він записався в адвокатуру і виїхав з Відня до містечка Делятина. Адвокатська практика тривала від 8 жовтня 1906 р. до 10 жовтня 1912 р. в канцелярії Миколи Лагодинського, де Черемшина займав посаду конципієнта, тобто кандидата адвокатури (помічника присяжного повіреного).
Перебуваючи в Делятині, поряд з адвокатською практикою Черемшина займався освітою селян, залізничних, салінарних і тартачних робітників. «В кожнім селі знала мене і мала дитина, мужики мене дуже полюбили»,— писав він в автобіографії.
В кінці 1912 р. він відкриває власну адвокатську канцелярію у м. Снятині.
«В перших літах свого побуту у Снятині,— пише дружина письменника Н. В. Семанюк,— говорив Іван Юрійович, що через адвокатську працю і громадську діяльність не мав часу віддатися праці літературній. Не можна було сумніватися, що це правда, його контора все була повна мужиків, (які приходили по поміч і пораду в різних справах, приватних і публічних. Не раз траплялося, що Іван Юрійович був цілий день на судових засіданнях, різних нарадах, а вечором і вночі писав всілякі заяви, жалоби і протести до різних судових, фінансових і адміністративних установ. Свою адвокатську і громадську працю уважав Іван Юрійович за корисну для селян і конечну, аби їх бодай в часті оборонити перед визиском і покривдженням в належних їм правах. Тої праці жадали, впрочім, від нього настирливо мужики і треба було їх хіба силою виганяти з контори, аби мати час занятися письменством».
Як відомо, Василь Стефаник у ці роки також багато уваги віддавав освіті серед селянства Снятинщини. Довгий час (з 1908 по 1918 р.) Стефаник був послом від селянської радикальної партії в австрійському парламенті, хоч ніяких промов, як він сам посвідчив, у парламенті не виголошував.
Говорячи про тривалу перерву в творчості Черемшини і Стефаника, не треба забувати про те, що в літературі тих років була надто задушлива атмосфера. Українські буржуазно-націоналістичні письменники, по-мавп'ячому наслідуючи все те, що продукувала загниваюча західноєвропейська література, вели українську літературу до цілковитого виродження. Бездарність, помножена на бундючний «аристократизм» у ставленні до народу, заповнювала періодичні видання і книжковий ринок. Зрозуміло, що, крім почуття відрази до всієї тієї декадентської писанини, у письменників-реалістів Стефаника і Черемшини нічого іншого не могло бути.
Тут доречно буде нагадати одне місце з листа Черемшини (щоправда, пізнішого часу) до видавців збірки «Село вигибає» (квітень 1926 p.), де Черемшина згадує про книгу німецького критика-декадента Галагада, скеровану проти російської літератури. «Таких великанів як Достоєвський і Толстой, — пише Черемшина, — рівняє цей їдовитий критик з болотом. Толстого кваліфікує як психопатологічну проблему, а людей Достоєвського як блукаючих в темних коридорах істериків. Коли то все прочитається, то відохочується взагалі писати. Західний літературний світ прийняв цю книжку з одушевлінням! І це є для Заходу знаменне».
Отож, взірцем для Черемшини була література життьової правди, велика література братнього російського народу, а не західні літературні «моди». На затхлу, подібну до клінічної, атмосферу в тогочасній буржуазній літературі