Зазначимо ще одне. Є свідчення самого Черемшини про те, що після виходу збірки «Карби» він продовжував писати нові твори, готував другу збірку. В листі до редакції «Вік» в січні 1901 р. з Відня Черемшина писав: «Якби хотіли, то надіслав би я радо которе з непечатаних ще моїх оповідань, але воно, думаю, вже запізно». В другому листі (грудень 1902 р.) до того ж адресата, письменник говорив: «Також надішлю вам свою збірку «Карби»; а тепер видав би другу, та нема путері (сили — О. 3.) до переписування». На жаль, творів, написаних в ті часи, не збереглося. Мабуть, вони загинули в роки першої світової війни, як загинуло тоді ж його листування з Франком та іншими особами. Збереглася лише коротенька лірична мініатюра на тему кохання під назвою «Она» (датована 1913 р. 14 листопада), адресована, очевидно, Н. В. Карпюк, що в січні 1914 р. стала його дружиною.

Коли почалася світова війна, Черемшина залишив Снятин і переїхав у рідне село Кобаки до батьків. Працюючи біля господарства, спостерігаючи, як через село перекочувалися частини то австро-угорської, то російської царської армії, як від цього терпіло село, Черемшина все, бачене на власні очі і почуте від селян, занотовував у «Щоденнику» (листо­пад 1914 - січень 1915 pp.). З «Щоденника» видно не тільки те, як письменник збирав матеріали для своїх творів про життя селянства в часи імперіалістичної війни 1914-1918 pp., але також і те, як ставилися російські і австро-німецькі війська до населення, як ставилося населення до них. В записі від 19/ХІІ-1914 р. Черемшина передає слова селянина Федора Орфенюка: «Каже, що козаки подібні в обходженню до гуцулів». Почуття братньої дружби, яку засвідчували російські солдати до західноукраїнського населення, Черемшина підкреслює не раз, «Рано йшли м[осковські] солдати і козаки з Кут долів через село і підводи і військові. Казали весело, що ми останемо під Росією...» (Запис 23.ХІІ-1914 p.). «Приїздить Настя зі Снятина, каже, що там є всі гадки, що Росія Галичину задержить» (Запис 6.1-1915 p.). І сам від себе письменник зазначав: «Похід війська московського] дуже зацікавлює» (23.ХІІ-1915 p.). Пояснення, як кажуть, до цих нотаток не потрібні: гуцульське селянство і його співець Марко Черемшина з походом російської армії в Галичину зв'язували свої надії на возз'єднання з усією Україною. Ці настрої посилювалися ще й тим, що австро-німецькі війська дуже жорстоко поводилися з місцевим населенням. «На Буковині страшно вішали», — занотував Черемшина в «Щоденнику» (9.1-1915 p.), а в новелах описав численні факти безглуздої, дикої жорстокості австро-німецьких військ щодо гуцульського селянства. З восьми творів циклу «Село за війни», написаних з 1914 по 1919 p., сім новел присвячено показові сваволі і викриттю злочинів австро-німецьких солдатів та офіцерів у селах Гуцульщини.

Десь під кінець війни Черемшина знову повернувся до Снятина. Коли навесні 1919 р. румунські війська розпочали окупацію Буковини, Гуцульщини і Покуття, Черемшина їздив з делегацією від Станіславщини для переговорів з румунським командуванням, «аби не прийшлося до пролину крові». Румунське командування не захотіло навіть розмовляти з тією делегацією й віддало наказ про наступ. «Тоді я, — пише в автобіографії Черемшина, — кинувся в придорожній рів з водою і перележав тут у студеній воді з годину та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу».

Після того, як Покуття і Буковина були загарбані боярською Румунією, а Гуцульщина і Галичина опинилися під владою панської Польщі, Черемшина знову відкриває адвокатську канцелярію у Снятині, «заступає мужиків перед судом та різними властями» («Моя біографія»), разом з Стефаником бере участь в освітній роботі серед селянства Снятинщини.

Утиски пілсудчиків, переслідування всього прогресивного урядовцями панської Польщі створювали важкі умови для демократичних діячів на Західній Україні. Переборюючи труднощі, створені штучним кордоном, не без риску для себе, Черемшина налагоджує листовний зв'язок з видавництвом «Книгоспілка» на Радянській Україні, надсилає туди свою нову збірку творів. 1925 р. у видавництві «Книгоспілка» вийшла друга збірка новел Черемшини «Село вигибає».

«Іван Юрійович, — пише дружина письменника, — тішився тим, що його твори видано на Великій Україні і це заохотило його до дальшої літературної творчості. Польсько-панському урядові всякі зв'язки жителів західних українських земель з Радянською Україною були небажані. Польська поліція пильно уважала на тих, що зв'язки такі мали».

Друге видання збірки «Село вигибає», доповнене новелами із збірки «Карби», і третя книга новел—«Верховина» вийшли вже після смерті письменника — в 1929 р. (також у виданні «Книгоспілки»).

Літературна громадськість Радянської України і широкі кола читачів тепло привітали появу нових збірок Черемшини. В цих збірках письменник правдиво розповів про життя гуцульського селянства в роки першої світової війни і в часи пансько-польської окупації.

Навесні 1927 р. письменник виїхав у рідне село Кобаки провідати матір і сестру. 25 квітня він пішов на сільське кладовище до могили батька. Хворе і вразливе серце не витримало переживань, викликаних спогадами, і Черемшина тут-таки на кладовищі раптово помер. Похорон відбувся 27 квітня у Снятині. Разом з народом в останню путь проводив Марка Черемшину його друг і побратим Василь Стефаник.

Збірку «Карби» Черемшина відкрив автобіографічною новелою тієї ж назви. Згадками про своє дитинство, про батьків, діда й бабу та життя в їх господі на Заліській горі автор підкреслив свій кревний зв'язок з трудящим