забезпечила їй популярність і зберегла пізнавальну та художню цінність до наших днів.
В роки першої світової війни Черемшина написав новели «Село потерпає», «Перші стріли», «Поменник», «Бодай їм путь пропала», «Зрадник», «Після бою», «Йордан», «Село вигибає». Розташовані в такій послідовності, вони відображають події хронологічно і нагадують новелістичну повість, частини якої об'єднуються темою, часом і місцем дії, спільністю деяких героїв і творчо-стильовими особливостями.
Марко Черемшина талановито передає складну гаму переживань селянської маси в перші дні війни в своєрідному заспіві збірки — в новелі «Село потерпає». Використовуючи фольклорні образи-символи, надаючи мові ритмічності, мелодійності, автор написав дуже емоційний, подібний до музичного, твір. «Село потерпає» Черемшини належить до тих творів, що їх у свій час Леся Українка називала «симфонічним жанром», ознаками якого е ліризм, музикальність, «де враження пейзажу і рух душі зливаються в одну нероздільну гармонію».
Умови війни значно змінили обличчя гуцульського села. Закони мирного часу, хоч вони ніколи не захищали селянина, перестали діяти, так само, як і суди й органи влади; не було кому скаржитись на кривду, не було де шукати хоч якогось захисту. Випадок, якась дрібниця в житті селянина, за жорстокими законами війни, ставали причиною нещастя, трагедії. «На війні нема серця, нема жінки, лиш неприятель та й амінь», — говорить одна жінка в новелі «Поменник». У своїх творах Черемшина розповів численні епізоди, які ілюструють цю думку селянки про війну. Ось деякі з них.
Стояв жаркий літній день. Селянин Василь, незважаючи на те, по фронт проходив поряд, працював на своєму господарстві, розмовляв 9 дружиною, тішився синком. На сім'ю, яка жила своїм маленьким щастям» раптом навально впало страшне горе. Причиною цього стала дрібниця: «Муха так утяла Василеву чорну корову, що корова звиріла»; вона зірвалася з налигача і побігла лісом в бік російських військ. За годину в австро-німецькі окопи полетіли набої. Комендант розлютився: «Чорна корова, то був знак для неприятеля...» Він віддав наказ: «Знайти зрадника І повісити». Василя ведуть на страту. Бідолаха пробує втекти, і жовніри пристрілюють його («Зрадник»).
Жовніри вели на страту селянина. Дід Чюрей поцікавився, за що мають стратити людину. «Вояк відповів йому коротко: «За москаля». Дід не втерпів і дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!» Вояк вхопив ті дідові слова і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом»... («Перші стріли»).
А ось як малює Черемшина картину вступу австрійських військ у село:
«Хтось пустив гать на село, бо жовнірня напливає в село, гей вода в долину. Всі толоки повні, улиці набиті, груні вгинаються, хати ходором ходять, жовніри тут ґазди, а бадіки, гей наймити, увихаються. Гей пацьорки зсилюють вояки ґаздівських коників, доють корови і вівці, ріжуть воли й телиці, варять собі м'яса та розвалюють мідяними котлами горни над гуцульськими печами».
«Йде селом вереск, зойк і гомін, гей вітер жереповими корчами».
«Село робиться тісарським»,— не без глибокого сарказму резюмує цю сцену автор. Цісарську армію письменник змалював як ненажерну сарану, яка напосілась на селянське добро і топтала усе найдорожче, найсвятіше для гуцула.
В зображенні цісарської армії письменник постійно користувався сатиричними засобами, його сатира на перший погляд легка, подібна до м'якої іронії, але насправді досить зла і не раз підноситься до рівня сарказму. В новелах «Перші стріли» і «Бодай їм путь пропала» Черемшина майстерно показав, як гуцульське селянство переставало вірити з «доброго батька-цісаря», як від тієї віри в свідомості селян не лишилося й сліду, а натомість зродилися зневага і ненависть до всього цісарського.
Страхітливі картини дикої сваволі й жорстокості австро-німецьких військ на Гуцульщині, змальовані Черемшиною, викликають у нас спогади про ще жахливіші криваві оргії, що їх чинили фашистські орди на — нашій радянській землі (на Гуцульщині в тому числі) під час Великої Вітчизняної війни. Тогочасні австро-німецькі солдати, про яких з такою ненавистю писав Черемшина, були духовними батьками гітлерівських головорізів, що завдали стільки горя і мук нашому народові.
«Гудить і харчить село, гейби за горло душене»; «Гуцулію за горло тримають», — так характеризував письменник господарювання австрійської армії в селах Гуцульщини.
В новелі «Бодай їм путь пропала» стисло, але дуже виразно, показано ставлення гуцульського населення до австрійського цісаря і його військ. Відступаючи під натиском царської армії, цісарські війська грабують, вбивають, вішають гуцулів, ґвалтують жінок, спалюють садиби, «роблять все цісарським», як саркастично зауважує автор. Посіявши жах і ненависть, панічно тікаючи в гори, австрійська армія жене поперед себе все село.
«Напроти води понад ріку їде людська праця на людських возах.. Гуцули жалують під гору коней, а жовніри б'ють прикладами газдів у плечі і наказують їм, щоби не важилися шкодувати коней, бо коні й вози вже не їх, але тісарські, і вони самі також тісарські. Тож ч і с а р с ь к і бадіки б'ють тісарських коней тісарськими пужівнами, і вся дорога біжить і торохкотить, тісарське добро з села везучи. А боками йдуть вояки і женуть маржинку та овечки розблеєні, що не хочуть із селом розстатися». (Підкреслення моє. — О. З.).
Ворожість інтересів австро-угорської монархії інтересам народу підкреслено тут надзвичайно виразно.
Про народне горе Черемшина говорив не тільки голосом плачки-жалібниці, але й як суворий обвинувач-сатирик.
Навздогін відступаючим ордам грабіжників Черемшина, разом із своїми героями, посилає гнівні прокляття:
«— Бодай їм путь пропала!
А гори переповідають:—
Бодай їм путь пропала!
А води повторяють:—
Бодай їм путь пропала!»
Трикратне прокляття народу, всієї