Оповідаючи про страждання гуцульського села під час війни, Черемшина говорив і про тих, хто на війні грів руки, помножував багатство, зміцнював панівне становище в суспільстві. На народному горі і стражданнях наживалися багатії, хитрі, спритні, ненаситні в своїй жадобі, неперебірливі в засобах жмикрути. Війна була для них вигідною, за вся­ких обставин вони почували себе безпечно. Уміло обертаючись серед двох таборів (австро-німецьких і російських царських військ), виступаючи «патріотами» тієї і другої воюючої, сторони, вони збирали багату поживу. Таким у новелах Черемшини про війну виступає багатій Дзельман.

Сама ця колоритна постать, правдиво змальована на фоні загальної руїни гуцульського села, відкидає геть твердження буржуазно-націоналістичної критики, ніби у новелах Черемшини про воєнний час соціальний момент пішов на спад, ніби всі трагедії гуцульського селянства письменник пояснював лише війною.

Цикл творів про війну закінчується новелою «Село вигибає», де описано загибель всього села від куль, снарядів, голоду, холоду, хвороб. Це один з найсильніших творів Черемшини. Він вражає похмурістю фарб, згущеністю чорних тонів і в доборі матеріалу, і в розкритті катастрофічних душевних бур героїв, і в описах природи, і навіть в поетичних деталях. Все підпорядковано одній настанові: показати наслідки трирічного страхіття війни.

Зосереджуючи увагу на показі жахливого, трагічного, письменник своїми творами про життя гуцульського селянства в ті роки протестував проти імперіалістичної війни. В прикінцевій частині новели «Село вигибає» він уже близько підійшов до показу розкладу фронту, але тут зупинився і далі не пішов; дальші шляхи до мирного життя не були відо­мі героям Черемшини, неясні вони були й для самого письменника. Він писав про те, що знав, і з-під його пера в новелах про війну вилився тужливий крик про загибель Гуцульщини — його улюбленого «красного та запашного та веселого краю».

Черемшина поет-лірик. Ліризм становить другу прикмету його реалізму. Діалоги, монологи, близькі фразеологією і лексикою до живої гуцульської говірки, в новелах Черемшини забарвлені ліризмом, подібним до ліризму народних дум, невольничих плачів і особливо голосінь. В деяких його новелах («Зведениця», «Чічка», «Село потерпає», т. ін.) майже відсутній сюжет, прямий зв'язок між оповідними частинами, мотивація поведінки героїв та інші елементи композиції. В таких випадках автор зосереджує свою увагу, головним чином, на заключному, здебільшого трагічному епізоді спостереженої ним життьової історії. Всі події, що зумовили цей епізод, освітлюються автором з позицій самого героя в час найвищого напруження його душевних сил. Умінням глибоко розкривати психологію героїв у найкритичніші в їх житті хвилини письменник досягав високого рівня драматизму. Драматичні переживання героїв Черемшини постійно супроводжуються тужливим ліризмом.

Настроєвість, що досягається глибоким проникненням автора в душевний світ героїв, становить третю прикмету реалістичного стилю Черемшини. Для створення напружених колізій, драматичних конфліктів письменник часто вдавався до схрещення усмішок і туги. В цьому він був трохи подібним до Леся Мартовича, герої якого уміли сміятися так, «що тільки голос ніби сміється та лице стягається до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх».* На цю прикмету не тільки творчості, але й власного характеру вказав сам Черемшина в автобіографії: «Твар (лице) під високим чолом ділиться на дві половинці: одна весела і промінна, а друга сувора і понура та темна, як ніч». В творчості Черемшини більше суворого і понурого та темного, як ніч, бо таким було тоді життя гуцульського селянства, і менше веселого, промінного. Навіть там, де є веселе, промінне, воно покрите похмурим присмерком печалі, овіяне крилом туги. Тужливість, отже, супровідний елемент ліризму Черемшини. В той час, як Стефаник умів знаходити в душах своїх героїв такі слова, що «гриміли як грім і світили як зорі», Марко Черемшина тужив, приповідав жалісливими словами-голосіннями, чи ліро-епічним речитативом народних дум і колядок.

Роздуми Черемшини про тодішні умови життя гуцульського селянства і трудящих всієї Західної України важкі, тужливі; мрії про майбутнє — абстрактно-романтичні, проте світлі, радісні. Він мріяв про нові, щасливі часи, коли і Чорногора і Підгір'я стануть вільні, коли і Дністер і Дніпро потечуть по «об'єднаній вітцівщині» і «врадується вся Україна».

Демократична змістом та ідейним спрямуванням творчість Марка Черемшини, поряд з творчістю інших письменників-демократів кінця XIX — початку XX ст., зайняла помітне місце в українській класичній літературі. В новелах збірки «Карби», в творах років першої світової війни та окупації Галичини і Гуцульщини пілсудчиками Черемшина талановито описав безправне, нужденне життя гуцульського селянства більше як за чверть століття.

Тепер, коли трудящі західноукраїнських земель, разом з усім радянським народом, живуть вільним, соціалістичним життям, особливо яскраво видно, з якого пекла вирвала їх радянська влада.

На ювілейній сесії Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки в день 30-річчя Радянської України товариш В. М. Молотов говорив:

«Минали століття за століттями, а український народ залишався роз'єднаним. Здавалося, безнадійні мрії українців про возз'єднання свого народу. Однак з того часу, як Радянський Союз зміцнів і дістав можливість пред'явити права українського народу на утворення радянської держави для всіх українців, мрія українців про національне возз'єднання здійснилася. Тепер Радянська Україна об'єднує всі українські території, включаючи західні землі українців, які до того входили в територію Польщі, Закарпатську Україну, що належала Чехословаччині, і Північну Буковину, що належала Румунії. З допомогою Радянського Союзу відбулося об'єднання всіх українських територій, і населення нинішньої України майже досягає населення найбільших держав Європи».

Коли б співець гуцульського села — Марко