На засланні Шевченко написав дев'ять побутових поем на сюжети з життя українського села. П'ять з них — “Княжна”, “Варнак”, “Меж скалами, неначе злодій”, “Марина” (“Неначе цвяшок, в серце вбитий”), “Якби тобі довелося” — одверто антикріпосницькі. Сюжетні колізії цих антикріпосницьких поем досить схожі: майже всі вони варіюють мотив збезчещення паном селянки (варіації того самого мотиву, як зазначалося, — характерна риса художньої індивідуальності поета). Такий аспект викриття кріпосництва через побут (зображення морального звиродніння панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і безправних кріпаків) не новий у поезії Шевченка (“Слепая”, “Відьма”). Та в побутових поемах років заслання з'являється й новий мотив — мотив стихійного опору скривджених панській сваволі (“Варнак”, “Марина”, “Якби тобі довелося”).

І.Франко звернув увагу на те, що Шевченко зображував у побутових поемах не так “пересічний, та зате ненастанний нагніт”, як “випадки виїмкові”, а панів “в найогиднішій постаті”, хоч і “небагато пересадив, малюючи їх такими барвами”. Та якщо фабула деяких побутових поем, написаних на засланні й до заслання, справді побудована на виняткових випадках (мотив інцесту пана з власною дочкою — в поемах “Слепая”, “Відьма”, “Княжна”), то самі явища, які викривав поет, — панська розпуста, знущання над кріпаками тощо — були типовими і змальовувалися на тлі типових суспільних обставин. У зображених по-плакатному постатях своїх “антигероїв” — поміщиків поет немов концентрував усе найогидніше, що породжувала кріпосницька система, досягаючи при цьому виняткової пристрасності викриття. Однак це лише зовнішній пласт проблематики цих творів; поета цікавить моральне обличчя кріпосників та їхніх жертв. Конфлікт має соціальне підґрунтя, але його суть — у сфері морально-етичній, загальнолюдській: герой завжди поставлений в ситуацію морального вибору — між добром і злом (“Княжна”, “Варнак”, “Титарівна”, “Марина”, “Сотник”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь”, “Москалева криниця”, “Не спалося, а ніч, як море...”, “У Вільні, городі преславнім...”, “У тієї Катерини”, “Ой крикнули сірі гуси...”). Персонажі творів перебувають в екзистенційній, пограничній ситуації на межі життя й смерті — їм доводиться вибирати між власним природним правом на існування і самопожертвою, помстою і прощенням. Соціальне художнє дослідження проростає в загальнолюдський морально-етичний вимір, у філософію людського буття. Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цього найвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й упосліджені, нерідко — взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і найвищі чесноти, й темне зло. Максим з “Москалевої криниці”, Петрусь із однойменної поеми, безіменна героїня поеми “Якби тобі довелося...” не вагаються перед самопожертвою як християнським моральним імперативом відплати за добро і навіть добром за зло, — останнє обрали Максим і герой поеми “Меж скалами, неначе злодій...”.

Звернувшися до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою — до фольклорного мотиву розкаяного розбійника, поет прагне зрозуміти, яким чином звичайна людина потрапляє на цей слизький від крові шлях, який означає моральну катастрофу. Каяття героя свідчить про те, що в душі ніби вже й зовсім пропащої людини ще жевріє іскра сумління, яка спалахує очисним полум'ям під впливом або християнських релігійних цінностей (Варнак в однойменній поемі), або позитивного прикладу християнського життя по правді (Варнак у другій редакції “Москалевої криниці”).

Дещо осібно стоїть поема “Титарівна”, в якій недавній сирота-безбатченко зображений аморальним, навіть демонічним. Незвичний для Шевченка містицизм служить, очевидно, знаком нелюдськості “борця Микити”, вбивці Титарівни та їх спільної дитини, позбавленого самим Богом права на каяття і прощення.

Саме жанр поеми давав можливість Шевченкові змальовувати широку панораму тогочасного життя в його найсуттєвіших виявах. Можна сказати, що в добу, коли українська проза після смерті Квітки-Основ'яненка ледве животіла, Шевченкова побутова поема перебрала на себе роль масштабного епічного зображення й готувала грунт для майбутнього її піднесення. Наприклад, родовід прози Марка Вовчка в історико-літературному й типологічному планах пов'язаний як з українською прозою першої половини 19 ст., так і з Шевченковою побутовою поемою.

У поезії періоду заслання простежується дальша еволюція Шевченкової образності, зокрема його тропа. Коли поет порівнює хатину на Дніпровій кручі з сиротою, що прийшла топитися (“Сон — Гори мої високії”), хатки Трахтемирова з торбинками, що їх розкидав п'яний старець (там же), роки з чумаками, що восени проходять степом (“Неначе степом чумаки”), він тим самим не тільки створює зоровий образ предмета чи “унаочнює” поняття, а й відтворює власний психічний стан, своє ставлення до зображуваного. Психологізований характер мають такі новаторські, неповторно Шевченкові епітети, як “небо невмите”, “заспані хвилі”, “п'яний очерет”, “нікчемне море”, метафори “моє свято чорнобриве”, порівняння — “верба Нагнулася, як та журба”.

У цей час дещо меншає кількість метафоричних образів гротесково-фантастичного й символічного планів, характерних для політичної поезії періоду “трьох літ”. Проте символіка та гротескова фантастика наявні в таких віршах, як “Косар”, “Чума”, “Пророк”, “У Бога за дверми лежала сокира”, “Мені здається, я не знаю”, “Буває, в неволі іноді згадаю”. Водночас у поезіях періоду арешту й заслання помітно зростає кількість автологічних (безтропних) віршів і віршових фрагментів у окремих творах — тенденція,