У 1852–1857 рр. у Новопетровському укріпленні Шевченко написав російською мовою ряд повістей, з яких збереглося дев'ять — “Наймичка”, “Варнак”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Несчастный”, “Капитанша”, “Близнецы”, “Художник”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”. Втрачено текст “Повести о безродном Петрусе”. За словами Шевченка, він написав їх близько двадцяти. Жодної з повістей не пощастило надрукувати, хоча такі спроби він робив ще на засланні. Опубліковано їх тільки у 80-х роках XIX ст. Перші три з них були прозовою розробкою сюжетів поем (“Наймичка”, “Варнак”, “Княжна”). Більшість із них написана на українському матеріалі (“Наймичка”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Капитанша”, “Прогулка с удовольствием й не без морали”) або з додатком вражень заслання (“Близнецы”, “Варнак”, “Несчастньїй”); виняток — повість “Художник” з часу навчання Шевченка в Академії мистецтв у Петербурзі.

Повісті багаті на людські типи, в них живуть і вирують різні світи; вододіл проходить передусім через морально-етичний вимір: люди різних станів оцінюються автором насамперед з погляду їх гуманізму; а їхній добробут і багатство служать або джерелом добрих справ, допомоги нужденним, або джерелом кривди, несправедливості, якщо стають метою існування. Шевченків ідеал людини, втілений у повістях, поєднує риси просвітительського ідеалу природної людини (Ж. Ж. Руссо), не зіпсутої фальшивими “цінностями” цивілізації для вибраних, доброго християнина, а також риси викоханого авторською уявою національного інтелігента-трудівника, спадкоємця як класичної (і сковородин-ської теж), так і козацької традиції. Варіант останнього — зукраїнізований німець. Малює Шевченко й ряд образів прекрасних селян —Олени та її брата-матроса (“Прогулка...”), Лукії-наймички, солдата-вістового Омелька Тумана (“Княгиня”). Осібна група героїв — люди мистецтва з їхньою трагедією — кріпацтвом.

Про значення теми трагічної долі кріпосного інтелігента свідчить той факт, що до Шевченка її розробляли в російській літературі М. Павлов (“Іменини”, 1835), О. Герцен (“Сорока-злодійка”, 1848). Свого роду дзеркальні пари утворені образами Саватія і Зосими Сокир (“Близнецы”), Наташі й Лізи — дочок поміщиці Софії Самійлівни (“Музикант”). Антагоністична група персонажів — розпусники-кріпосники, егоїстичні красуні, розбещені паничі й офіцери тощо. Найвиразнішим персонажем повістей виступає сам розповідач — мандрівний художник, “антикварій” — шукач старожитностей і всього прекрасного, — образ цілковито автобіографічний. Відкритий радощам, щедрий на захоплення й похвалу, розповідач-автор здебільшого заміняє пряму інвективу (найвищою мірою властиву його поезії) гіркоіронічним чи й саркастичним коментарем. Сам Шевченко — головний герой цих повістей.

Повістям властивий “стримано сатиричний побутопис” (О. Білецький), що подекуди переростає в пристрасні публіцистичні інвективи і поєднаний з проникливим ліризмом. У жанрово-стильовому плані повісті пов'язані з традиціями сентиментальних українських та етологічних російських повістей Г. Квітки-Основ'яненка, В. Наріжного, особливо ж — гоголівської прози, а також із західноєвропейським романом виховання (Жан Поль, Гете, Філдінг, Стерн, В. Скотт, Дік-кенс, Руссо, Вольтер та ін.).

Можна погодитися з думкою сучасних дослідників (Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — К., 1979) про переважно просвітительський тип реалізму Шевченкових повістей, яким властиві соціально-виховна дидактична настанова, певна “прикладність”, “доказовість” і заданість сюжетів і персонажів (“Близнецы”, “Несчастный”, “Прогулка с удовольствием и не без морали” та ін.). Ці повісті є явищем українського літературного процесу, і не тільки тому, що їх автор — Шевченко, а й тому, що головний предмет художнього відображення в них — життя й побут українського суспільства першої половини 19 ст., зображені відчутно зукраїнізованою російською мовою за законами національного способу світовідчуття й висловлювання. У повістях домінує український тип художнього мислення, образотворення, національно-естетичний образ світу.

12 червня 1857 р., за півтора місяця до звільнення із заслання, Шевченко почав писати щоденник (“журнал”, як він його найчастіше називає у записах). Писав його російською мовою майже рік (останній запис — 13 липня 1858 р.), не призначаючи для друку, а для себе самого й для “люблячого друга”, перед яким йому ні з чим було критися, — такого, як М. Лазаревський, А. Козачковський, Бр. Залеський, Я. Кухаренко та ін. Щоденник — безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета, про його суспільно-політичні, філософські та художні погляди, про його ставлення до людей, з якими спілкувався, до значного кола явищ літератури, мистецтва, історії, суспільного життя тощо. Захоплює сміливість і щирість висловлювань, пристрасне зацікавлення усім помітним, що відбувається навколо, невситима жага пізнання й спілкування, нових мистецьких вражень, голосів, думок, публікацій. Це — найвидатніший твір Шевченкової мемуарної прози, “надзвичайно влучний автопортрет поета і людини”, “не тільки одне з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчості, до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні настрої, що високою мірою посідав наш поет” (Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. К., 1993. С. 263). Йому властиві надзвичайна щирість саморозкриття, глибина самоаналізу, влучність характеристик (часто сатиричних), реалістична повнокровність побутових зарисовок. Із щоденника постає образ воістину великої людини-митця й мислителя, людини чистої душі, по-дитячому відкритої, доброї, довірливої, безпосередньої в емоційних порухах, за буденністю якої, небагатою на зовнішні події, криється надзвичайно інтенсивне життя духу й вирування переживань.

У запису від 20 червня 1857 р. Шевченко наче підбив підсумок тяжким рокам свого заслання: “Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я