провину. Наймичка спокутує провину перед сином тим, що відмовляється від права назватися матір'ю і виховує свою дитину формально як наймичка, а посутньо — як найвідданіша мати. Відьма спокутує свою провину божевіллям, а тоді підноситься над прагненням помсти, прощає кривдникові й безкорисливо служить громаді. Це, власне, на думку Л. Плюща (Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці”. Едмонтон, 1986.), — перший образ жінки-праведниці у Шевченка. Найвище підносить поет саможертовних матерів — чи то шлюбну жінку (матір Алкіда в “Неофітах”), чи покритку Марію. Позбавивши євангельську історію будь-якої містики, поет не принизив Марію; навпаки, умістив її як найбільший скарб “в душі невольничій, малій, В душі скорбящей і убогій”, творячи апофеоз родини — матері й сина, що віддали себе громадському служінню заради високих ідеалів правди, справедливості, “всетворящої” любові, братерства.
Шевченкові традиції постановки животрепетних проблем буття в творах на античні й біблійні сюжети і параболічного типу художнього узагальнення плідно розвинули згодом І. Франко і Леся Українка (поема “Мойсей” Франка, драматичні етюди Лесі Українки “Вавилонський полон”, “В катакомбах”, драматична поема “Кассандра”).
Тяжіння до “абстрагованої” образності, до образів-символів і персоніфікацій, до притчеподібних (параболічних) наскрізних структур, побудованих на асоціаціях біблійного й античного змісту, посилюється в тогочасній Шевченковій ліриці тенденцією до зображення конкретного життєвого випадку у формах самого життя. Причому такий випадок (“момент життя”, “картинка з натури”) підноситься до глибокого соціально-художнього узагальнення й стає подекуди відправним пунктом політичних медитацій поета. Приклад подібних ліричних “картинок” з натури — вірші “Дівча любе, чорнобриве...”, “О люди! люди небораки!..”, “Якось-то йдучи уночі...”. Безпосереднє життєве спостереження невіддільне тут від образу думки-переживання поета і переростає в ліричний роздум.
Шевченкова політична лірика — це власне лірика, а не віршована публіцистика. І саме в цьому — один із секретів її емоційного впливу на читача, їй властиві концентрація думки, драматизм ліричного переживання, експресивність стилю, гранична щирість і простота поетичного вислову. Ось характерна для Шевченка медитація, якою завершується вірш “О люди! люди небораки!..”: “Чи буде суд! Чи буде кара! // Царям, царятам на землі? // Чи буде правда меж людьми? // Повинна буть, бо сонце стане // І осквернену землю спалить”. Ці рядки характерні для Шевченка експресивним стилем, “вибуховістю” переживання ліричного “моменту”, драматизмом поетичної думки, породженої спостереженням і осмисленням суперечностей буття тогочасного суспільства.
Шевченкова поезія — це справді поезія мислі, яка стоїть на рівні передової соціально-політичної думки своєї доби. Значення Шевченка в історії українського художнього слова зокрема в тому, що він надзвичайно розширив тематично-змістові обрії української літератури, зробив її найважливішим чинником розвитку суспільної свідомості, більше, ніж будь-хто з українських письменників, наблизив літературу до народу, який визнав його своїм поетом і речником.
Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого...” Проводжав в останню путь поета чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М.Костомаров, П.Куліш, М.Некрасов, М.Михайлов, Ф.Достоєвський, М.Салтиков-Щедрін, М.Лєсков, М.Курочкін, В.Білозерський, Г.Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його тіло в Україну й поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі поблизу Канева.
Смерть Шевченка була величезною втратою не тільки для української літератури, а й для всього письменства. Та його поезія жила діяла, поширювалася в списках, а також у російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876 р. вмістило більшість позацензурних творів поета). З 60-х років 19 ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія й по смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Гейне, Петефі, Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу. Є певна типологічна подібність між творчістю Шевченка й творчістю європейських поетів його доби, пов'язаних із визвольними рухами, — Міцкевича, Петефі, Беранже, Барб'є, Гейне. Та, як писав О. Білецький: “В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова” (Белецкий А. И. Мировое значение творчества Тараса Шевченко // Тарас Шевченко. — М., — 1962. — С. 24–25). Цим насамперед і пояснюється великий вплив Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), виразно помітний уже в другій половині 19 ст.
Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.
Глибинний ідейно-естетичний вплив Шевченка, що виходив далеко за рамки вузькоформального впливу, позначився на творчості чи не всіх українських письменників. Вихований в силовому полі романтичної європейської культури, імпульсивний романтик і лірик навіть за вдачею, він приніс у світову літературу свій індивідуальний тип романтичної творчої системи, позначений синкретизмом стилів, природною реалістичністю світосприйняття. З творів Шевченка перед європейським читачем поставав неповторний, яскраво національний образ України й образ великого поета, що став символічним уособленням українця та його світу. “Давши людству краще з українського, він в той же час дав українському краще з вселюдського — в самому рівні і якості своєї думки, свого слова”